Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Ні, якраз навпаки.

— Не ображайтеся. Ми всі якоюсь мірою фашисти.

— Справді? — перепитав Лаурана з іронією і водночас обуренням у голосі.

— Поза всяким сумнівом. Зараз я вам наведу один приклад. Це також приклад гіркого розчарування, якого я нещодавно зазнав. Пеппіно Тестаквадра — мій давній друг. То людина, яка кращі роки свого життя, в період між двадцять сьомим і сорок третім, провела у в'язницях та на засланні, людина, яка кожному, хто назве її фашистом, учепиться в горлянку або засміється в обличчя. І все ж таки він фашист…

— Фашист, кажете? Тестаквадра фашист?

— Ви з ним знайомі?

— Я чув кілька його промов, читаю його статті.

— І, звичайно, знаючи його минуле, знаючи, що він говорить і пише, ви подумаєте, що назвати його фашистом здатен тільки злісний брехун і наклепник або божевільний. Зрештою, божевілля, може, тут і замішане, якщо вважати божевіллям хворобливу звичку казати людям правду у вічі; але брехні в цьому немає ніякої, повірте мені. Малатеста мій друг, я вже казав вам, мій давній друг. Але тут нічого не вдієш — він таки фашист. Людина, яка зуміла знайти нехай малесеньке, нехай не таке вже тепле місце при владі і, загніздившись на тому місці, почала розрізняти інтереси держави й інтереси окремого громадянина, права свого виборця і права свого політичного противника, стала проповідувати лояльність до органів правосуддя… Цікаво, а якби спитати його, які органи запроторили його до в'язниці, в заслання? І чи не можемо ми тепер зловтішно припустити, що він тоді просто ступив не на ту ногу— а якби Муссоліні покликав його до своїх лав?..

— Зловтішно, — підкреслив Лаурана.

— Моя зловтіха — наслідок того розчарування й болю, якого завдав мені Пеппіно: як своєму виборцеві, а не як другу.

— Ви голосуєте за партію Тестаквадри?

— Не за партію… Тобто, за партію, зрозуміло, але це уже в другу чергу… Як і всі ми тут… Одні пов'язані з політиком грошовою субсидією, інші — тарілкою макаронів, правом на носіння зброї або закордонним паспортом. А дехто, як от я, — особистими взаєминами, пошаною, дружбою. І подумайте, яка то для мене жертва — вийти з дому, щоб віддати за нього голос.

— Ви хіба ніколи не виходите з дому?

— Ніколи, ось уже кілька років… В якийсь момент свого життя я прикинув і точно підрахував: якщо я вийду з дому, сподіваючись зустріти розумну й чесну людину, я ризикую всупереч своєму бажанню зустріти дванадцятьох злодіїв і сімох ідіотів, які чатуватимуть на мене, прагнучи поділитися зі мною своїми поглядами на людство, на уряд, висловитися про нашу провінційну адміністрацію або про творчість Альберто Моравії… То чи варто ризикувати, як ви гадаєте?

— Мабуть, і справді не варто.

— До того ж удома я почуваю себе пречудово: а надто в цьому своєму кабінеті, у товаристві книг, — і він повів навколо себе рукою.

— Чудова бібліотека, — сказав Лаурана.

— Звичайно, навіть удома мені доводиться іноді мати справу зі злодіями, з ідіотами… Я маю на увазі письменників, а не живих співрозмовників. Але їх я позбуваюся дуже просто: здаю букіністові або дарую першому-ліпшому йолопові, який вшановує мене своїм візитом.

— Отже, навіть сидячи вдома, вам не щастить цілком уникнути йолопів?

— Ні, не щастить. Але вдома терпіти їх куди легше. Тут я почуваю себе певніше, незалежніше. Так мовби сиджу в театрі. Іноді навіть утішаюся. Сказати правду, звідси мені здається театральною виставою все, що відбувається в нашому містечку: одруження, похорони, сварки, розлучення, поява тієї або тієї нової людини… Бо мені тут усе відомо, я чую все. І кожна подія доходить до мене у побільшеному масштабі, разом з відлуннями найрізноманітніших чуток…

— Я нещодавно зустрів одного чоловіка з Монтальмо, — перебив старого Лаурана, — проте не запам'ятав, як його звати: високий, обличчя широке, смагле, носить окуляри американського зразка. Мені здалося, він належить до когорти найвідданіших прихильників депутата Абелло…

— Ви вчитель?

— Атож, учитель, — відповів Лаурана.

Він аж почервонів під раптовим поглядом співрозмовника, пильним і недовірливим, так ніби той запідозрив, що. гість видає себе за іншу людину.

— І де ж ви зустріли того чоловіка з Монтальмо, чиє ім'я вам не запам'яталося?

— На сходах у палаці правосуддя, кілька днів тому.

— Він ішов між двома карабінерами?

— Зовсім ні. Він супроводжував депутата Абелло й одного мого знайомого, адвоката.

— І ви хочете, щоб я сказав вам, як його звуть?

— Власне, я не збирався запитувати вас про це…

— То ви хочете чи не хочете знати, як його звуть?

— Хочу.

— А навіщо?

— Та так, з цікавості… Той чоловік чимось вразив мене.

— Ще б пак! — сказав Беніто і засміявся.

Він сміявся, аж схлипував, сміявся до сліз. Потім заспокоївся, втер очі великим червоним носовичком.

«Він божевільний, — подумав Лаурана, — він таки божевільний».

— Знаєте, чого я сміюся? — спитав старий. — Сміюся з себе, зі свого страху. Я злякався, скажу вам відверто. Я, що вважаю себе вільним громадянином у країні, яку вільною назвати не можна, на мить відчув первісний страх людини, котра опинилася між злочинцем і шпигом. Але навіть як ви й справді шпиг…

— Та що ви… Я ж вам сказав: я вчитель, колега вашого брата…

— І як ви все-таки примудрилися зіткнутися з тим Рагана? — Старий знову засміявся, потім пояснив: — Я запитую вас про це з обережності, не від страху… А на ваше запитання я вже відповів.

— Отже, звуть його Рагана, і він злочинець.

— Достоту так. Один із тих недоторканних злочинців, яких у нас шанують і оберігають.

— Ви гадаєте, він і сьогодні недоторканний?

— Не знаю, може, рано чи пізно доберуться й до нього… Але річ у тім, любий друже, що ми живемо в Італії, благословенній країні, де провінційну мафію беруться викорінювати тільки тоді, коли приходить до влади мафія загальнодержавна… Щось подібне я вже спостерігав сорок років тому. А як відомо, кожна трагедія, яка повторюється протягом славної або нікчемної історії тієї або тієї країни, з кожним разом усе більше стає схожа на фарс. Проте я однаково відчуваю тривогу.

— Та ви про що? — майже сердито спитав Лаурана. — Сорок років тому, я згоден, велика мафія і справді намагалася розчавити малу… Але сьогодні — до чого тут сьогодні? Невже вам здається, що й сьогодні відбувається те саме?

— Не зовсім… Та послухайте-но, зараз я розповім замість притчі одну історію, яка вам, звичайно, відома… Велика промислова компанія вирішує спорудити велику греблю в густонаселеному