Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Ну, а якщо виключимо Розелло, то кого ще в районі можна назвати впливовим синьйором?
— Дайте мені подумати, — сказав парох. Потім спитав: — Сенаторів і депутатів ми теж виключимо?
— Так.
— Тоді слухайте: комендаторе Феделі, адвокат Лавіна, доктор Джакопітто, адвокат Анфоссо, адвокат Еванджеліста, адвокат Бойяно, професор Камерлато, адвокат Макомер…
— Проблема явно нерозв'язана.
— Авжеж, нерозв'язана, я вам про це одразу сказав.
— Їх багато, дуже багато. Значно більше, ніж може уявити собі той, хто по длубається в тому самому сирі. Але, даруйте мені, чого вам раптом заманулося розв'язувати цю проблему?
— З цікавості, простої цікавості. Якось я зустрів у поїзді одного чоловіка, і той заговорив зі мною про такого собі синьйора з наших країв, що багатіє, як би це висловитися, з незаконних оборудок…
Відколи Лаурана почав розплутувати клубок злочину, він призвичаївся брехати майже не замислюючись. Іноді це навіть непокоїло його трохи, так ніби він відкрив у собі приховану ваду.
— В такому ралі… — кинув священик і провів у повітрі рукою, наче відмахуючись від дріб'язкового клопоту. Але в погляді його майнула тінь недовіри.
— Даруйте, що я забрав у вас стільки часу, — сказав Лаурана.
— Коли ви прийшли, я саме читав Казанову, його «Мемуари, написані власноручно»… Французькою мовою, — додав він самовдоволено.:
— Я досі цього не читав, — сказав Лаурана.
— Не скажу, щоб була велика різниця з оригіналом, можливо, переклад не такий кучерявий… Якраз перед вашим приходом у мене майнула думка, що, коли розглядати ці мемуари як своєрідний підручник з еротики, то доходиш цікавого й неминучого висновку: звабити за одним разом двох або трьох жінок куди легше, аніж звабити тільки одну.
— Справді? — здивувався вчитель.
— Запевняю вас, — сказав священик, притуливши руку до серця.
11
Лаурана пам'ятав дуже добре: до самого дня, коли стався злочин, Рошо й Розелло віталися один з одним і розмовляли. Не те щоб у їхніх взаєминах відчувалася щира приязнь, яка буває між родичами або близькими приятелями, але Рошо з усіма, навіть із аптекарем Манно, своїм товаришем по полюванню, виявляв стриманість, яка збоку могла видатися холодністю, відчуженістю. В розмові він найчастіше просто обмежувався відповідями на запитання, і що більше було навколо нього людей, то глибше зосереджувався він у собі, замикався в мовчанці. Тільки з таким давнім приятелем, як Лаурана, коли вони були наодинці або сиділи осторонь від гурту, Рошо іноді трохи втягувався в розмову. Напевне, так само поводився він і з аптекарем, коли вони на цілий день вибиралися вдвох на полювання.
Його взаємини з кузеном дружини до останнього дня здавалися незмінними. Проте у завжди стриманій поведінці Рошо було б нелегко помітити якісь зміни. Хай там як, а ті двоє розмовляли між собою, і через те важко було припустити, що Рошо готував пастку для свого родича. В такому разі виходило, що небіжчик володів даром підступного і витонченого лукавства, досить, правда, поширеною в тих місцях рисою вдачі, коли людина вміє ретельно приховувати свою ворожість до ближнього, водночас дошкуляючи йому за допомогою найпідліших засобів. Але такого припущення Лаурана не хотів навіть розглядати.
Отож він опинився в глухому куті, і йому не лишалося іншої ради, як припинити своє розслідування, не думати про це більше. То була для нього мовби розвага на час канікул, і досить-таки безглузда, слід визнати. Та наближався новий навчальний рік, і Лаурана мав повернутись до незручного життя у вічних роз'їздах між домівкою і районним центром, бо його мати звикла жити в містечку, звикла до свого дому і рішуче відкидала пропозицію переселитися до району. І хоч у якомусь розумінні Лаурана був жертвою материної впертості, проте повертатися в містечко після уроків у школі, жити у великому старому будинку, де він народився, було для нього втіхою, від якої він нізащо не відмовився б.
Особливо він потерпав від незручного автобусного розкладу. Доводилося щоранку виїздити о сьомій і, прибувши через півгодини в районний центр, потім тинятися хвилин тридцять в учительській, іноді — в кав'ярні; по закінченні уроків він чекав автобуса до половини на другу і з'являвся додому аж о другій годині дня. З кожним роком таке життя ставало для нього дедалі обтяжливішим, адже з плином часу вік усе дужче дається людині взнаки.
Усі (крім матері) радили йому навчитись водити автомобіль і придбати собі машину, проте він не був схильний дослухатися до цих порад: його вік, його нерви, його неуважність, не кажучи вже про острах перед матір'ю, утримували Лаурану від такого вчинку. Але тієї осені, перед початком нового навчального року, він раптом почув себе стомленим і ледачим, йому й подумати було страшно про цілий рік автобусної тряски, і він зважився нарешті спробувати. Зрештою, якщо, на думку інструктора, він, сівши за кермо, з самого початку не виявить потрібних рефлексів, якщо його підводитиме неуважність, він одразу облишить свій намір і покірливо повернеться до колишнього, хоч і стомливого способу життя.
Це нічим не примітне рішення зіграло в житті Лаурани фатальну роль. Не те щоб йому вдалося цілком позбутися думок про смерть Рошо (й аптекаря), час від часу він до них усе-таки повертався: але зустріч, яка сталася, коли він підіймався сходами Палацу правосуддя — він прийшов туди взяти довідку про те, що не притягувався до судової відповідальності, без цього йому б не видали права на водіння автомобіля, — та зустріч раптово нагадала йому про ще одну умову нерозв'язаної задачі. Чиста випадковість, і вже вдруге, але цього разу вона несла