Мед для Ворона - Селена Рейні

Прокинувшись, Софія відчула себе покопаним мішком. За дванадцять годин сну, шви джинсів та кофти врізалися у шкіру, залишивши на тілі червоні западини. Це ще добре, що на ній був топ, а не ліфчик, інакше б вона зняла його разом з грудьми. Голова тьохкала. Очі щеміли. А кожний м’яз нив, ніби після марафону.

Якось виповзши з ліжка, дівчина допленталася до ванної кімнати. Довго розтирала тіло пахучим гелем, який обіцяв насолоду та релакс. Виробник не збрехав, бо після душу вона і справді відчула себе краще.

Одягнула зручний трикотажний костюм і пішла на кухню. Годинник показував лише шосту ранку і до сніданку її шлунок був ще не готовий. Тому вона витягнула з морозильника овочі, щоб приготувати їх згодом.

Попленталася у свій маленький, світлий кабінет до комп’ютера. Важливих і термінових замовлень не було. Але коли це перешкоджало їй працювати? Вона відкрила останній рукопис Ліни, прочитала новий розділ і почала робити замальовки. З-під її руки, чистий віртуальний аркуш перетворився на світ, де панувала магія.

Через дві години вона підвелася, потягнулася і почимчикувала на кухню. Там приготовила рис з овочами. Сіла за стіл і написала Марині:

«Привіт! Який фільм порадиш на сьогодні?».

Таким нехитрим шифром подруги користувалися уже кілька років. Софія просила дати рекомендацію, а Марина присилала їй назву фільму. Після отримання відповіді, Софія заходила на сайт okfilm.tv і дивилася на рейтинг стрічки. Якщо оцінка була п’ять балів, то у Марини було все добре. Якщо фільму давали три – варто хвилюватися. Одиниця сигналізувала про те, що подругу потрібно рятувати.

Чекаючи на відповідь, Софія почала переміщати їжу на тарілці. Кусочки перцю перетворилися на очі, цвітна капуста на бороду, кружальця моркви на вуха. І все це на рисовій мордочці. Додати б до цього ще волосся з горошку чи кукурудзи – й вийшов би справжній витвір мистецтва, такий собі дивакуватий, добрий гном.

«Це все для дітей, а я доросла», – подумала дівчина і перемішала рис з овочами у тарілці.

Поїла, спостерігаючи за тим, як підіймається блідо-жовте сонце. Вимила посуд.

І весь цей час насолоджувалася тишею. Ні криків. Ні дорікань. Ні взаємних образ.

Коли вона закінчила поратися на кухні, дзенькнув телефон.

Софія швидко витерла руки. Але повідомлення було не від подруги. Прийшли результати аналізу на гормони. І все, як по зразку. Жодного відхилення. Ні одного зауваження від лікарки. Хорошим результатам дівчина не надто зраділа, а прийняла це, як факт.

Планувала б вона дитинку, то, безумовно, була б щаслива отримати такий лист від гінеколога. А так, що їй до того, що організм аж вищить, бо готовий народжувати й карає її кожного місяця через те, що ще одна дорогоцінна яйцеклітина була витрачена даремно?

Дівчина повернулася у кабінет і взялася до прибирання. А прибирати там було що. З однієї сторони стіл заваляний тюбиками з фарбами, фломастерами та олівцями. З іншої – комп’ютерний куточок де не залишилося місця навіть для чашки кави.

Спершу Софія вирішила сховати списаний блокнот. Підійшла до комода і відтягнула верхню шухляду. Але та була настільки запхана різним мотлохом, що блокнот там просто не помістився б. Софія увімкнула улюблену музику та під хриплий голос Адель, сіла посеред кімнати з шухлядою. В її руки потрапляли записки, папірці, документи.

Список продуктів – у смітник.

Листок, на якому записаний рецепт яблучного рулету з інтернету – до книги з рецептами.

Записник з телефонними номерами – залишається у шухляді.

Диски з фільмами дев’яностих років (навіщо вони їй, якщо є безлімітний інтернет?), – викинути.

Коробка від останнього телефону з гарантією у середині – гарантійний термін збіг лише пів року тому, тож коробка ще може побути.

Обгортка з шоколадки (і як вона тут опинилася? ), – у смітник.

І тут в її руках опинився звичайний блокнот. На першій сторінці вона намалювала ведмедика з великими темно-сірими очима та з бантом на шиї. Колись цей малюнок сподобався їй на стільки сильно, що Софія чи не у кожній своїй роботі зображала цих тварин саме з таким кольором очей.

Вона добре пам’ятала, що у цьому блокноті, але все одно розгорнула його. Рівненьким почерком, клітинка через клітинку, були переписані ніжні колискові, веселі віршики та дитячі ігри. Там навіть була сумнівна табличка, яка, нібито, передбачала стать майбутньої дитини, залежно від року народження матері та місяця, у якому відбулося зачаття.

Дівчина гірко усміхнулася. Якщо вірити табличці, то завагітніла вона б у квітні, то у неї народилася б донька.

Скільки їй було, коли вона робила ці записи? Дев’ятнадцять? Двадцять років? Господи, як вона тоді мріяла про дитину! Саме тоді перша з її подруг стала мамою. І як виявилося, новоспечена матуся не знала жодної дитячої пісеньки чи віршика.

З того дня, як Софія вперше взяла на руки того малюка, вона почала робити записи у цьому блокноті, аби, коли настане її час, – бути готовою. Сторінки закінчилися, десь коли їй виповнилося двадцять п’ять. А дитина так і не з’явилася.

Дівчина продовжувала тримати у руках блокнот і не знала, що з ним зробити: залишити й далі пилитися у кутку шухляди чи просто зараз викинути у смітник. У першому випадку, це означало б плекати даремні надії. А у другому – розпрощатися з тим, що якусь частину її життя було заповітною мрією.