Мед для Ворона - Селена Рейні

Після того, як Софія закінчила складати анкету, яка б могла зацікавити власника ресторану, дівчина пішла на кухню, щоб розфарбувати медове печиво. Під її вмілою рукою, солодка, кольорова глазур перетворювалася у яскраві малюнки. Вона розфарбовувала звірят, машинки, літачки, кораблі, роботів та планети сонячної системи до пізньої ночі. Тому наступного дня прокинулася пізніше, ніж зазвичай.

Софія неспішно поснідала та прийняла душ. Висушила і заплела волосся. Одягнула бордову спідницю до коліна та просту білу блузу, – цей наряд вона завжди обирала для ділових зустрічей. На ходу натягуючи високі чобітки та світле пальто, вона зазирнула на кухню, щоб подивитися чи засохла глазур на печиві. Тикнула пальцем у кілька пряників і з задоволенням зрозуміла, що вся їстівна техніка та милі звірята висохли. А з планетами виникли проблеми. При роботі вона намагалася дотримуватися масштабу та кольорової гами. Менші кулі, такі як блакитна Земля та червоний Марс, висохли. А от великі планети, – цегляний Юпітер та фіолетовий Сатурн, залишилися липкими.

«Що ж, – подумала дівчина, злизуючи солодку глазур з пальця, – сонячна система буде не повною».

Вона замотала шию широким шарфом і вискочила на вулицю. Без проблем доїхала до проспекту Свободи та від автобусної зупинки дійшла до «Арго». У холі в неї попросили верхній одяг. Не дивлячись у дзеркало, дівчина роздягнулася та увійшла у зал.

У цьому закладі вона була лише раз і то рік тому. Але з того часу майже нічого не змінилося. Підлога блищала від чистоти, кришталь на люстрах сліпив очі, а на білосніжних скатертинах жодної плямки чи складки.

Їй рідко доводилося відвідувати такі заклади. Але коли вона вже була у них, то відчувала себе зайвою. Ніби стара ганчірка у розкішній шафі.

Софія оглянулася. Зал був порожнім. Що ж, в цьому не було нічого дивного: ресторан тільки-тільки відкрився. Вона зайняла столик біля вікна і стала чекати на Дениса Ворона.

Через хвилину за її спиною хтось зупинився і дівчина повільно повернула голову.

«Господи, тільки б не він!», – була її перша думка. Але поміркувавши логічно, вона зрозуміла, що це і є її потенційний замовник. Чого б це ще такий чоловік підійшов до неї? Може вона зайняла чужий столик? Але ж таблички тут не було…

– Софія? – запитав він, вдивляючись в її обличчя.

– Так, – хрипло проказала.

– Я Денис Ворон. Дякую, що вчасно прийшли.

Вона лише кивнула. Якщо у таких залах вона відчувала себе ганчіркою, то з такими чоловіками… Загалом, зараз, через Дениса Ворона, вона боялася дихати, від чого відразу зробилося млосно.

«Ти доросла, самодостатня, впевнена у собі жінка!», – запевняла себе подумки Софія. І разом з тим відчувала, як Ворон магнітом витягує з неї віру у себе.

Він пройшов поряд і Софія вловила дорогий аромат його парфумів. Від ноток лайма та темного шоколаду, які їй вдалося розпізнати, запаморочилася голова.

Чоловік сів навпроти й Софії нічого не залишалося, як підвести до нього очі. Він був ніби зі сторінок глянцевого журналу. Ідеальною моделлю для тих самих парфумів. Темне, акуратно вкладене назад волосся. Високий лоб з кількома тоненькими зморшками. Чорні, якість нереалістично ідеальні брови. Сірі очі. Краї рогівок ніби були обведені чорним олівцем. Виточений ніс. І чутливі, неусміхнені губи.

Софія ледь не ахнула від такої вроди. І цей її скутий видих привернув увагу Дениса. Здалося, що він вже збирався заговорити, але до них підійшла офіціантка.

– Доброго дня! Готові зробити замовлення відразу чи хочете ознайомитися з нашим меню?

Дівчина, якій на вигляд було років двадцять, помітно хвилювалась. Ще б пак, певно не кожного дня бере замовлення у власного шефа.

– Трав’яний чай, будь ласка, – попросила Софія.

– Мені мінеральну воду.

Офіціантка кивнула і відійшла.

– Я принесла кілька своїх найкращих робіт. Можете переглянути їх, – і Софія підсунула до нього планшет.

Денис, нахмурившись, розглядав її малюнки. Те, що такий серйозний чоловік сидить перед нею і дивиться на черепах у кепках, панд в окулярах та пінгвінів у шортах, здалося їй чимось немислимим.

А наскільки неввічливою вона здасться, якщо зараз втупить очі в телефон? Дивитися на Ворона їй було страшно. А в бік, – якось безглуздо. Врешті, вона почала розглядати скатертину. А раптом на ній все ж є плями?

– Софіє, ви добре ладнаєте з дітьми? – запитав, відсовуючи планшет від себе.

– Так. У мене багато племінників, похресників, подруг з дітьми. Саме вони надихають мене на створення окремих сюжетів і персонажів. Як от ось цей лев, – потягнулася до планшета правою рукою, але помітивши на пальці фіолетову пляму від глазурі, витягнула ліву руку. – Тепер цей лев обличчя дитячого шампуню.

Гортати сторінки лівою рукою було незручно. Але ж не виставляти їй перед ним синій палець!

Денис затримав погляд. Але не на екрані, а на ній самій.

– Якось я грала з сусідською дівчинкою і ми вигадали історію про її іграшкового лева, мовляв, він, поки ніхто не бачить, оживає і гуляє вулицями. Саме тому у нього завжди брудні лапи й розкуйовджена грива.

Згадавши це, Софія усміхнулася. Ані, героїні цієї розповіді, нещодавно виповнилося дев’ять і у те, що іграшки оживають, вона вже не вірила. Але вони продовжували, час від часу, дражнити одна одну цією історією.