Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Десь за годину, коли Боббі знову взяв до рук «Кільце навколо Сонця» і поринув у текст, повернулася мати. Помада в кутику її вуст трохи розмазалася, а з-під сукні виглядала комбінація. Боббі хотів був сказати їй про це, однак згадав, як сильно вона не любить, коли хтось каже, що в неї з-під п’ятниці стирчить субота. Та й яка різниця? Робочий день скінчився, а вдома, як вона полюбляла говорити, немає нікого, крім нас, дівчаток.

Мама зазирнула в холодильник перевірити, чи він доїв тушковане м’ясо, пересвідчилася, чи вимкнена плита, потім глянула в мийку перевірити, чи відмочуються в мильній воді сковорідка і миска «Тапервер». Тоді поцілувала Боббі в скроню, злегка торкнувшись її губами на ходу, і пішла в свою кімнату переодягнутися з офісної сукні та панчіх. Вона здавалася якоюсь відстороненою, задумливою. Навіть не поцікавилася, чи добре пройшов його день народження.

Пізніше Боббі показав мамі листівку від Керол. Піднявши очі на листівку, навіть насправді не поглянувши, сказала, що вона мила, і повернула її Боббі.

Потім наказала йому вмиватися, чистити зуби й іти спати. Боббі так і зробив, ані слова не сказавши про свою цікаву розмову з Тедом. У маминому теперішньому настрої це могло б її тільки розсердити. Найкраще дати їй побути у своєму відстороненому стані, наодинці з собою, стільки, скільки буде потрібно, дати їй час до нього повернутися. Проте, коли Боббі закінчив чистити зуби й заліз до ліжка, він відчув, як його знову огортає сум. Іноді він відчував майже голод без неї, а вона й не здогадувалася.

Боббі перехилився через край ліжка і зачинив двері, відгороджуючись від звуків якогось старого фільму. Загасив світло. Аж тоді, коли вже почав поринати в сон, вона увійшла і сіла на край ліжка. Попросила вибачення за те, що була такою холодною, просто на роботі багато всього сталося і вона стомилася. Іноді там просто божевілля. Вона провела пальцями по чолу Боббі, а потім поцілувала, від чого він аж затремтів. Боббі сів і пригорнувся до неї.

Від його дотику вона на мить заклякла, та потім розслабилася. Навіть ненадовго обійняла його у відповідь. Боббі вирішив, що зараз саме слушна мить, щоб розповісти їй про Теда. Принаймні дещо.

— Я розмовляв з містером Бротіґеном, коли прийшов додому з бібліотеки, — сказав він.

— З ким?

— З новим сусідом з третього поверху. Він просив, щоб я кликав його Тедом.

— В жодному разі… От гарно! Ти ж не знаєш його сто років.

— Тед сказав, що дорослий читацький квиток — чудовий подарунок для дитини.

Тед нічого такого не говорив, але Боббі прожив зі своєю матір’ю достатньо, щоб знати, чим її можна взяти, а чим ні.

Вона трохи розслабилася.

— А Тед сказав, звідки він?

— З місця, не такого гарного, як наше. Здається, він так сказав.

— Ну, це нам нічого не дає.

Боббі все ще обіймав маму. Він міг би обіймати її отак ще годину, вдихаючи аромат шампуню «Вайт Рейн», лаку для волосся «Акванет» і приємний запах тютюну в її подиху. Та вона вивільнилася і вклала Боббі назад до ліжка.

— Думаю, якщо він стане твоїм другом, твоїм дорослим другом, мені слід познайомитися з ним трохи ближче.

— Добре…

— Можливо, він сподобається мені більше без пакетів для покупок, порозкиданих по газоні.

В устах Ліз Ґарфілд це звучало майже як примирення і Боббі був задоволений. Все-таки день закінчився більш ніж прийнятно.

— На добраніч, імениннику.

— На добраніч, мамо.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері. Пізніше, уже глибокої ночі, Боббі здалося, що мама плаче в себе в кімнаті, та, напевно, це був лише сон.

ІІ. Сумніви щодо Теда. Книжки, як помпи. Навіть не мрій. Саллі виграє нагороду. Боббі дістає роботу. Прикмети ницих людей

Уже йшло до літа і ставало все тепліше. Наступні кілька тижнів, коли Ліз поверталася з роботи, Тед зазвичай сидів на ґанку і палив. Іноді сам, іноді з ним сидів Боббі й вони розмовляли про книжки. Інколи до них приєднувалися Керол і Саллі-Джон. Діти втрьох перекидалися м’ячем на газоні, а Тед палив цигарку і дивився, як вони грають. Час від часу навідувалися й інші діти: Денні Ріверз приносив свій планер з бальсового дерева, заклеєний липкою стрічкою, пришелепкуватий Френсіс Аттерсон, що завжди їздив на самокаті, відштовхуючись тільки однією, надмірно розвиненою ногою, Енджі Ейвері та Івон Лавінг, що забігали спитати Керол, чи не хоче вона піти до Івон побавитися ляльками або в медсестер. Та найчастіше тут були тільки Ес-Джей і Керол, з якими Боббі найбільше дружив.

Всі діти називали містера Бротіґена Тедом, та коли Боббі пояснив, чому було б краще, коли мати поблизу, кликати його містер Бротіґен, Тед одразу ж погодився.

Сама ж мама Боббі, здавалося, ніяк не навчиться вимовляти прізвище «Бротіґен». У неї завжди виходило «Бреттіґен», хоч, може, й не навмисно. Боббі почав відчувати несміливе полегшення щодо маминої думки про Теда. Спочатку він боявся, що мама ставитиметься до Теда, як і до місіс Еверз, його вчительки в другому класі. Вона зненавиділа місіс Еверз з першого погляду, до того ж зненавиділа глибоко, без жодної видимої чи зрозумілої Боббі причини. За увесь рік мати не сказала про неї жодного доброго слова: місіс Еверз вдягається в якесь старосвітське дрантя, місіс Еверз фарбує волосся, місіс Еверз надмірно розмальовується. Боббі повинен одразу ж сказати мамі, якщо місіс Еверз хоч пальцем його зачепить, бо вона з тих жінок, що люблять щипатися і давати штурхани. І все це лише після одних-однісіньких батьківських зборів, на яких місіс Еверз сказала Ліз, що Боббі добре встигає з усіх предметів. Того року батьківські збори проводили ще чотири рази, і мама Боббі завжди знаходила відмазки, щоб на них не піти. Думка про людей у Ліз твердла швидко, і якщо в своїй уяві під вашим портретом вона писала «ПОГАНИЙ», то напис цей майже завжди робився чорнилом. Якби місіс Еверз врятувала шестеро дітей з охопленого вогнем шкільного автобуса, то й тоді Ліз Ґарфілд могла б пхикнути і заявити, що вони, мабуть, заборгували старій банькатій корові за два тижні, що їх у школі поїли молоком.

Тед докладав чималих зусиль, щоб бути з нею люб’язним і водночас не підлещуватися. А люди підлещувалися до його мами, Боббі це знав. Та що вже — він і сам не раз так робив, і це давало результат… певною мірою. Одного разу мати з Тедом майже десять