Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Не знаю. Але й не можу зрозуміти, чому чоловік, з яким ти тільки-тільки познайомився, взагалі дарує якісь подарунки на день народження?

Вона зітхнула, схрестила руки на своїх невеличких гострих грудях і знову задивилась у вікно.

— Він розповідав мені, що раніше працював у Гартфорді, у якійсь державній службі, а тепер на пенсії. Тобі він теж це казав?

— Щось таке.

Насправді Тед ніколи не розповідав Боббі про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.

— А в якій сфері? В якому департаменті? Охорони здоров’я і соціальної політики? В дорожньо-транспортному управлінні? Чи в управлінні контролера?

Боббі похитав головою. Що в біса воно взагалі таке контролер?

— Думаю, він працював в освіті, — задумливо вела далі мати. — Він розмовляє, як учитель, хіба ні?

— Щось типу того.

— А які в нього хобі?

— Не знаю.

Крім читання, звісно. Два з трьох паперових мішків, що так роздратували маму, були набиті книжками в м’яких обкладинках, більшість з яких здалися Боббі дуже важкими.

Здавалося, мамі чомусь полегшало від того, що Боббі не знає, як новий сусід коротає свій час. Вона знизала плечима і коли заговорила, то швидше до самої себе, ніж до Боббі.

— Врешті-решт, це всього лише книга. До того ж у м’якій обкладинці.

— Він сказав, що в нього, можливо, знайдеться для мене робота, але наразі так нічого й не запропонував.

Мама блискавично обернулася до Боббі.

— Хай там що б він пропонував, хоч про яку послугу попросив, ти одразу скажеш про це мені, чув?

— Звичайно, я чув.

Її наполегливість здивувала і трохи стривожила Боббі.

— Пообіцяй.

— Обіцяю.

— Поклянись, Боббі.

Він покірно поклав руку на серце і промовив:

— Богом присягаюся своїй матері.

Зазвичай цим усе й закінчувалось, але цього разу вигляд у неї не був вдоволений.

— Він коли-небудь… Він щось тобі…

Вона замовкла з невластивим їй розгубленим виразом. Іноді такий вираз бував ув учнів, коли місіс Бремвелл кликала їх до дошки визначати в реченні іменники та дієслова, а вони не знали.

— Чи він коли-небудь що, мамо?

— Не зважай, — сердито відрізала мама. — Забирайся звідси. Іди в парк або в «Стерлінґ-гауз». Мені набридло на тебе дивитися.

«То чому ж ти тоді прийшла? — подумав Боббі, та вголос, звісно, нічого не сказав. — Я ж тобі не заважав, зовсім не заважав».

Боббі запхав «Володаря мух» до задньої кишені й попрямував до дверей. Вже на порозі він обернувся. Вона все ще стояла біля вікна, але тепер знову дивилася на Боббі. Для нього б стало несподіванкою в такі моменти побачити на її обличчі любов. Щонайбільше якусь ніби задумливість, і лише іноді ніжність.

— Слухай, мамо…

Він хотів попросити п’ятдесят центів, усього пів зеленого. На них Боббі міг би купити содову і два хот-доги в «Колонії». Йому подобалися їхні хот-доги, їх подавали в підсмажених булках з картопляними чіпсами і кружальцями квашених огірків.

Мамині губи знову проробили отой свій трюк зі стисканням і Боббі зрозумів, що нині не день хот-догів.

— І не проси, Боббі, навіть не мрій про це.

«Навіть не мрій про це» — один з її найулюбленіших висловів усіх часів.

— Цього тижня я маю заплатити тонну рахунків, так що доларові символи в уяві можеш не малювати.

Тільки тонни рахунків у неї не було, ось у чому річ. Принаймні не цього тижня. Боббі бачив і рахунок за світло, і чек за квартиру в конверті з позначкою «Містерові Монтелеоне» ще минулої середи.

І відмазатися тим, що йому скоро буде потрібен новий одяг, вона теж не може, бо навчальний рік закінчується, а не починається. Єдина зелень, яку він просив у мами останнім часом, це п’ять доларів на квартальний внесок у «Стерлінґ-гаузі», та й то вона м’ялася, хоча й знала, що ця сума покриває плавання, заняття бейсболом у команді «Вовки і Леви», плюс страхування. Якби це була не його мама, Боббі назвав би таку поведінку скнарістю. Але він не міг сказати мамі нічого подібного. Будь-які розмови про гроші майже завжди виливалися в сварку, а суперечки з мамою щодо її фінансових поглядів, навіть у найменшому, могли викликати шалену істерику. А тоді вона ставала просто страшною.

Боббі посміхнувся.

— Нічого страшного, мамо.

Вона посміхнулась у відповідь, а тоді кивнула на банку з написом «ВЕЛОФОНД».

— Чому б тобі не позичити трохи звідти? Влаштуй собі свято. Я нікому не скажу. А потім зможеш у будь-який час повернути.

Він продовжував усміхатися, але через силу. Як легко їй таке казати. Вона навіть не думає, як би розсердилася сама, коли б Боббі запропонував взяти трохи з грошей за світло або телефон, чи з тих, що вона відкладала на купівлю робочого одягу. І тільки для того, щоб з’їсти в «Колонії» два хот-доги і шматок пирога з морозивом. А якби він отак безтурботно заявив, що нікому не скаже, і що вона в будь-який момент може повернути гроші на місце? Ага, аякже, і дістав би ляпаса.

* * *

Та коли Боббі дійшов до міського парку, обурення в душі вляглося і слово «скнарість» вилетіло з голови. Надворі чудовий день і йому треба дочитати відпадну книжку. І як можна сердитись і ображатись, коли на тебе чекає таке? Він знайшов усамітнену лавочку і знову розгорнув «Володаря мух». Його треба було дочитати сьогодні, дізнатися, чим усе скінчилося.

На останні сорок сторінок пішла година, й увесь цей час Боббі не помічав нічого навколо. Коли він нарешті згорнув книжку, то побачив, що всі коліна засипані дрібними, білими пелюстками. Повно їх було й у волоссі. Сидячи тут, Боббі навіть не зауважив, що навколо нього кружляє вихор яблуневого цвіту.

Він обтрусився і поглянув у бік дитячого майданчика. Діти гойдалися й грали в тетербол, б’ючи по м’ячу, підвішеному до стовпа, і намагаючись якомога швидше закрутити мотузку, якою він був прикріплений. Чи могли б ці діти, що сміючись ганяються одне за одним і качаються по траві, дійти до того, щоб ходити голими і поклонятися гнилій кабанячій голові? Як кортіло списати все на вигадки дорослих, що не люблять дітей. А таких чимало, Боббі знав. Та тут він заглянув у пісочницю і побачив маленького хлопчика. Малий ридма ридав, а поряд сидів старший хлопець і, наче й нічого не було, грався ваговозом «Тонка», якого вирвав у товариша з рук.

А кінець книжки — щасливий чи ні? Ще місяць тому ця думка здалася б Боббі дурницею, та зараз він дійсно не міг визначити.