Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Тед усе ще тер очі. Його рука зависла над тонким носом, як павук.

— Що ще? — спитав Боббі на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли він пообіцяв прибрати в кімнаті, а вона, увійшовши в кінці дня, побачила, що нічого не зроблено. — Що я маю робити насправді?

— Хочу, щоб ти був насторожі, ось і все, — відповів Тед.

— За чим мені пильнувати?

— За ницими людьми в жовтих плащах.

Пальці Теда були все ще зайняті кутиками очей. Боббі хотілося, щоб він припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже він справді відчуває щось під очними яблуками і через це так натхненно тре й мусолить очі? Щось, що розвіює увагу і стає на заваді його зазвичай виваженому, чіткому мисленню?

— Ниці люди? Карлики? — у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.

Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.

— Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?

Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.

— Я вас розумію, — промовив Боббі.

— Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район — Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню — а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.

У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.

— А скільки цих типів? — поцікавився Боббі.

— Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, — Тед знизав плечима. — Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість — усього лише камуфляж.

— Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

— Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.

— Марки? Моделі?

Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.

Тед похитав головою.

— І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

— Ниці, — сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.

— Ниці, — повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.

— Вони мене відчувають, — промовив Тед, — і я їх теж. Що за світ!

— Чого їм треба?

Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.

— Певну річ, яка випадково в мене, — промовив Тед. — Давай на цьому і зупинимося.

— Але вони не копи? Не федерали чи…

— Хочеш знати, чи я не в десятці найрозшукуваніших людей ФБР або комуністичний агент, як у «Я вів потрійне життя»? Чи поганий хлопець?

— Я знаю, що ви — не поганий хлопець, — заперечив Боббі, та рум’янець, що розлився по щоках, свідчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттєво змінювала. Погані хлопці теж можуть подобатися і їх навіть можна любити. І в Гітлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббі.

— Я — не поганий хлопець. Я ніколи не грабував банків і не викрадав військових таємниць. Надто багато часу я провів, читаючи книжки, і моя порція штрафів за запізнення залишилася не заплаченою. Тож якби існувала бібліотечна поліція, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевізорі.

— Але ниці люди в жовтих плащах з їхньої породи.

Тед кивнув.

— Поганці аж до глибини душі і, як я вже сказав, небезпечні.

— А ви їх бачили?

— Багато разів, але не тут. І дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що й ти їх не побачиш. Пильнуй, чи вони не з’являться, це все, про що я прошу. Зможеш?

— Так.

— Боббі, щось не так?

— Ні.

Та його щось штрикнуло: не якась зв’язна думка, а просто секундне відчуття, спроба її вловити.

— Впевнений?

— Ага.

— Гаразд. А тепер питання ось яке: чи зможеш ти з чистим, ну принаймні зі спокійним, сумлінням, не казати матері про цю частину своїх обов’язків?

— Так, — не задумуючись, випалив Боббі, хоча й розумів, що згода означає значні зміни в його житті… та не лише зміни, а й ризик. Боббі неабияк боявся мами, і не лише через усвідомлення того, як сильно вона може розсердитися і як довго здатна таїти зло. Здебільшого його страх породжувався гнітючим відчуттям, що його люблять тільки зовсім трішечки і йому хотілося зберегти хоч цю