Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Дякую. Тільки мені значно більше подобається «Боббі».

— Добре, Боббі. Підеш кудись святкувати?

— Та де. Мама мусить допізна працювати.

— Може, хочеш піднятися в мою скромну квартирку? Багато запропонувати не зможу, але консерви відкривати вмію, а ще в мене має бути якесь печиво.

— Дякую, але мама мені дещо залишила і я маю це з’їсти.

— Розумію.

І, диво дивне, здавалося, що він справді розумів.

Тед віддав Боббі його «Кільце навколо Сонця».

— У цій книжці, — промовив він, — пан Сімак висловлює теорію, що існують і інші світи, схожі на наш. Не інші планети, а інші Землі, паралельні Землі, що оточують Сонце свого роду кільцем. Захоплива ідея.

— Ага, — погодився Боббі. Про паралельні світи він читав також в інших книжках та коміксах.

Тед Бротіґен дивився на Боббі задумливим, оцінним поглядом.

— Що? — спитав Боббі, раптом зніяковівши. Побачив щось зелене, як сказала б його мати.

На мить Боббі здалося, що Тед не відповість. Здавалося, він так глибоко поринув у думки, що перестав щось помічати. Тоді Тед стрепенувся і сів трохи пряміше.

— Та нічого, — заговорив він. — У мене тут з’явилася ідейка. Може, хочеш трохи підзаробити? Не те, щоб багато, але…

— Звичайно, чорт забирай! Ще б пак!

«Я ж хочу велик», — мало не додав Боббі, але стримався.

«Не плещи язиком без потреби», — було ще одне висловлювання його мами.

— Я можу робити майже все, що захочете!

Вигляд у Теда Бротіґена був стривожений і водночас захоплений. Так ніби прочинилися двері в його інше обличчя і Боббі побачив, що цей старий також був колись молодим, а може, навіть і з певною дозою зухвальства.

— Такі речі не варто говорити незнайомцям, — сказав Тед, — і хоча ми вже перейшли на «Боббі» й «Теда», а це — хороший початок, усе ж таки ми ще зовсім незнайомі.

— А хтось з отих Джонсонів казав що-небудь про незнайомців?

— Не пригадую нічого такого, але в Біблії є дещо на цю тему: «Бо приходько я в Тебе, мандрівник! Відверни гнів від мене — і я підкріплюся, перш ніж я відійду…»

Голос Теда на мить урвався. Веселість зникла з його обличчя і воно знову здалося старим. Та потім його голос зміцнів і Тед закінчив:

— «… перш ніж відійду, і не буде мене»[2]. Книга псалмів. От тільки не пам’ятаю, який.

— Та ні, не хвилюйтеся, я не збираюся нікого вбивати чи грабувати, просто дуже хочу заробити трохи грошей.

— Дай мені трохи часу, — сказав Тед. — Трохи часу подумати.

— Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрібен. Одразу вам кажу.

— Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.

Тед кістлявими руками обхопив свої ще кістлявіші коліна і задивився через газон на Броуд-стрит. Усе більше сутеніло. Настала улюблена пора Боббі. На автівках, що проїжджали повз, уже ввімкнулися задні фари, а десь на Ашер-авеню місіс Сіґсбі кликала своїх близнючок іти вечеряти. У цей час (а ще на світанку, коли він стояв у ванні над унітазом і пісяв, а крізь вузеньке вікно в його напіврозплющені очі падало сонячне світло) Боббі почувався, ніби сон у чиїйсь голові.

— Де ви жили, перш ніж переїхали сюди, містере… Теде?

— У місці, не такому гарному, як це, — промовив Тед, — далеко не такому гарному. А скільки ви вже тут живете, Боббі?

— Відколи себе пам’ятаю. Відколи помер мій тато. Мені тоді було три.

— І ти знаєш усіх на цій вулиці? Принаймні в цьому кварталі?

— Та майже всіх.

— І якби тут був хтось чужий? Приходько, незнайоме обличчя. Ти б помітив?

Боббі посміхнувся і кивнув.

— Ага. Думаю, помітив би.

Боббі чекав, що буде далі. Йому стало цікаво. Та продовження, очевидно, не планувалося.

Тед повільно й обережно підвівся. Коли він, скривившись, обхопив спину руками і потягнувся, Боббі почув, як у ній хруснули кісточки.

— Ходімо, — сказав Тед, — стає прохолодно. Я піднімуся разом з тобою. Твій ключ чи мій?

Боббі посміхнувся.

— Може, краще випробуєте свій? Не хочете?

Тед (ставало все легше думати про нього, як про Теда) витяг з кишені кільце з ключами. На ньому було тільки два ключі: від масивних вхідних дверей і від кімнати. Вони були нові й блискучі, кольору розбійницького золота. Ключі ж Боббі потьмяніли і подряпалися.

«Скільки ж Тедові років? — знову подумав Боббі. — Десь шістдесят, не менше. Шістдесятирічний чоловік тільки з двома ключами в кишені? Дивно».

Тед відчинив двері й вони увійшли у великий темний хол, у якому стояла підставка для парасоль і висіла стара картина з Льюїсом і Кларком, що споглядають американський захід. Боббі підійшов до дверей квартири Ґарфілдів, а Тед рушив до сходів. Він на мить зупинився, спершись рукою на поруччя.

— У книжці Сімака чудовий сюжет, — промовив він, — а стиль не дуже. Я не кажу, що він поганий, але повір мені, бувають і кращі.

Боббі чекав.

— А є й книжки, написані хорошим стилем, а сюжет такий собі. Іноді читай заради сюжету, Боббі. Не бери приклад з книжкових снобів, які ніколи так не роблять. Іноді читай заради слів, заради стилю. Не будь як ті, що звикли грати напевне і ніколи не читають таких книжок. Але якщо тобі трапиться книжка з хорошим сюжетом і хорошим стилем, бережи її, як скарб.

— А ви думаєте, таких багато? — запитав Боббі.

— Більше, ніж здається книжковим снобам і любителям грати напевне. Значно більше. Можливо, я дам тобі одну. Запізнілий подарунок на день народження.

— Ви не мусите цього робити.

— Не мушу, але, напевно, я її таки подарую. І гарного тобі дня народження.

— Дякую. Він був чудовий.

Тоді Боббі пішов до себе, розігрів яловичину (не забувши, коли вона закипіла, вимкнути газ і поставити сковорідку в мийку відмочуватися), потім повечеряв на самоті, читаючи «Кільце навколо Сонця» і ввімкнувши телевізор для компанії. Він майже не чув Чета Гантлі та Девіда Брінклі, що бурмотіли вечірні новини. Тед був правий. Книжка виявилася просто бомбою.

Стиль видався йому теж нічого, та Боббі подумав, що це через невеликий читацький досвід.

«Я б хотів написати щось схоже, — думав Боббі, нарешті закривши книжку і вмощуючись на канапі дивитися «Солодке копито». — Цікаво, чи зумів би я».

Можливо. Чому б і ні? Хтось же мусить писати розповіді. Так само як хтось повинен лагодити труби, коли вони заб’ються, чи міняти лампи