Жартівники - Мирослав Сивицький

За містом, на дорозі, що вела у напрямку дач, руху майже не було. Вдалині зблиснула підкова річки, в такт машині, гойдалась зелена стіна лісу, на тлі якої замріли, мов іграшкові, казкові споруди дачного містечка, прозваного в народі «Дачний соціалізм», Іллярій вимкнув сирену й ще додав газу…

9

Нестор сидів у розтрубі грота, до підніжжя якого терлась вигнутим боком зміліла ріка, й старався уявити останні хвилини бою повстанців, серед яких був і його дідусь по материнській лінії.

Видані кимось — у кількох метрах від лазу, що вів у криївку на стовбурцеві молодого грабка майоріла червона хустина, котру добре було видно з протилежного боку, тоді ще повноводної ріки, де залягли емгебісти — партизани мужньо відбивались від цілої роти «стрибків».

На третій день безуспішних дій підігнали танк і почали длубати з гармати по виробленій самою природою у схилі стрімкої скелястої гори, криївці. Лупались і осувались разом з деревами великі уламки скелі, тріскався граніт, а повстанці не здавалися. Не допомагали обіцянки подарувати всім життя, не чіпати родин, а вже вивезених у Сибір повернути… Коли були розстріляні всі набої, повстанці відійшли у глибину катакомб, підірвавши за собою вхід…

Через тридцять років, внаслідок роботи часу та ріки, що підмивала стінку, вхід до печери відкрився і діти-пастухи знайшли п’ять скелетів з простреленими черепами.

Нестор заплющив очі. Скільки він так просидів не знає, але коли розплющив, то побачив перед собою у глибині криївки троє стомлених, з присмаленими обличчями, озброєних хлопців.

— Як, ви живі?

— Живі, Несторе, живі…

— А дідусь мій де?

— Він з Гаком пішов у розвідку.

— Як же ви уціліли?

— Ми не вмирущі, Несторе. Ми житимемо доти, поки наша ненька Україна не стане по-справжньому вільною….

— Але ми вже незалежні, маємо свій парламент, президента, обговорюємо проект Конституції…

— Це, Несторе, дим. Легенький повів вітру й все розвіється. А чи є Україна у ваших душах, у вашому серці? Чи багато з вас готові поповнити наші бойові загони? Га? Кажи, Несторе, кажи…

— Я без вагання стану у ваші ряди.

— А ще хто? Назви.

— Ще? — він на якусь хвилю задумався і зі страхом зрозумів, що назвати нікого. — Я зараз не можу когось назвати, але думаю, ще знайдуться щирі патріоти готові покласти своє життя в офіру Україні.

— А як оті з Руху, що бігали з прапорами й галасували де треба й не треба: «Слава Україні!»? Що з ними сталося? Відповідай, Несторе! Знову, як щурі позалазили у свої нірки, й висунуть звідти гострі мордочки, клянуть і проклинають Україну, зітхаючи задешевою ковбасою?… Чому ж і вас нічому не навчила історія? Ти не бентежся… Ми знаємо, в цьому немає твоєї вини. Через отих щурів ти й постраждав. Ми віримо, ти з нами, і ти живий, а наші груди тисне важке каміння, тому мусиш продовжити нашу справу…

— Так, звичайно. Я маю намір розквитатися з деякими рухівцями-коритниками…

— Ні, друже наш, це не вихід. Ти все почни заново.

— Заново? Але ж я одинокий, біла ворона серед чорних круків. І щось зрушити зараз, ой як важко…

— А нашому Степанові, Андрію, Тарасу гадаєш було легко? А нам стояти на смерть? Іди до молодих, до дітей, відроджуй славу соколів, бий у дзвони, буди національну свідомість…

У куточку, де сиділи хлопці-партизани, почало сіріти і їхні постаті стали розпливатися.

— Побратими, куди ж ви?

— Ми ще прийдемо до тебе, чуєш! Тільки не гний, а гори! Ступай сміливо на нашу стежку. Бий у набат, не давай спати, бо проспите, проїсте, проп'єте даровану вам Господом волю. Пам'ятай, Несторе!…

Видіння щезло. Нестор поглянув туди за ріку, де майже піввіку тому стояли загони більшовицької орди й длубали жменьку повстанців…

Зараз на цьому плато витягнулись ромбом, як танки перед атакою, дачі спливлих на піні відродження, перелицьованих, перефарбованих братів-демократів і подумалось, якби оті хлопці справді ожили й подивились на оці царські палати з барами, басейнами, шикарними лімузинами, то вжахнулися би. Невже проливали вони кров, віддавали молоді життя заради того, аби всілякі перевертні розкошували в палацах, бісилися з жиру, а ті, чия молодість пройшла в тундрі за колючим дротом, нишпорили нині на міських смітниках у пошуках поживи, чи скніли на мізерні сільські пенсії?

— Так. Я, звичайно, не Степан і не Андрій, — повертається Нестор до уявної розмови з партизанами, — та й зброя моя тільки слово! Але я буду, чуєте побратими, скільки вистарчить сили, нести ваш прапор, вашу самопожертву, вашу віру й довбатиму закам'янілі, порослі мохом серця… Чуєш, дідусю, прахом твоїм клянуся, що не відступлюсь…

10

Коли в очах згасли іскри, перестало дзвеніти у вухах, Роман вибіг надвір. Втікачки ніде не було, зате біля «Мерседесу» стояв батько й оглядав вм'ятини на правому боці машини.

«Тьху ти! Вже його чорт приніс! — скривився, як від зубного болю. — А казав зранку, що запарка, що ночувати доведеться у клініці… Стежить за мною чи що?»

Роман помацав себе за голову. У тому місці, по якому вдарила щипцями дівчина, волосся було мокре й липке.

«Розбила, зараза», — вилаявся подумки й поплентався у будинок.

На ґанку Іллярій підняв білі босоніжки й пішов за ним слідом. Окинув оком розгардіяш: перевернуту кушетку, простирадло, розкидані інструменти, і здогадався, що на цей раз, як мовиться, натрапила коса на камінь.

— Де вона? — запитав у Романа, що стояв перед дзеркалом, розгортав пальцями волосся і намірявся прикласти змочений йодом тампон.

— Хто? — процідив крізь стиснуті зуби.

— Ось ця! — поклав на стіл босоніжки.

— Про кого ти говориш? — продовжує грати вар'ята.

— Що, відбило пам’ять? — зронив іронічно-насмішкувато. — Ота, що ти на руках сюди приніс.

«Таки стежить!» — зрозумів, що упиратися надалі марне.

— Втекла! — процідив крізь зуби. — Врізала, шельма, поміж роги й драпонула.

— Так тобі, клятвовідступнику, й треба! Може хоч це тебе спам'ятає.

— Вай-вай, в ай, — завайвайкав Роман, приклавши до розбитого місця тампон.

— Ану покажи оту дурну. Може шви доведеться накласти? — Іллярій відняв з тампоном руку, поглянув на голову — невеличкий розтин шкіри червонів, як у негра губи. — Доки вийдеш, загоїться…

— Звідки вийду?

— Це її босоніжки? — уникнув відповіді.

— А що мої? Звідки я вийду?

— З в'язниці.

— Якої в'язниці?

— Звичайнісінької, з ґратами! А я навіть пальцем не поворушу. Ти як собі гадаєш, що доки буду з тобою свої печінки їсти? В мене нема роботи, аби кидати все й