Жартівники - Мирослав Сивицький
— Козеріг.
— Перестань ходити, коли не хочеш скалічити.
— Невже це так справді серйозно?
— Не знаю. Остаточний вердикт винесе баба.
— І я буду твоєю полонянкою? Ти хочеш цього?
— Багато будеш балакати, то я ще сьогодні відправлю тебе до Триболі.
— На спині?
— Пневмопоштою.
— Я буду ґречна.
— Тоді перестань ходити й негайно сядь.
— Добре, добре, буркун, — дівчина перестає ходити. Хлопець лягає горічерева у м'яку, шовковисту прохолоду й дивиться у синє-пресинє небо, що вже починає гуснути.
— Несторе, — через якусь хвилю порушує мовчанку дівчина.
— Чого тобі ще?
— Розкажи мені про себе. Хто ти?
— Казав уже. Літописець.
— А прізвище?
— І. Грек.
— Що? Часом не той І. Грек, що пише у газетах?
— Кажу ж тобі — літописець…
— Ну й деньок сьогодні!
— День, як день…
— Для тебе. А для мене? Ти не повіриш, але мене збиралися розібрати, як казав отой пень, «на запчастини», а серце й нирки продати…
Нестор усміхнувся. Це помітила дівчина, й в куточках уст угніздилася образа.
— Що ж тут смішного?
— Знайома побрехенька… Ото йдеш ти вулицею, враз біля тебе зупиняється чорний «Мерседес» і симпатичний, з перчинкою на правій щоці дженджик, запитує як проїхати на виставку собак, ти пояснюєш. Він не розуміє… Просить показати. Ти сідаєш у авто, він завозить тебе на дачу, й там урочисто повідомляє, що ти живою звідси не вийдеш… Намилувавшись твоїм переляком, відвозить тебе назад до міста, узявши слово, що ти нікому ні слова не пророниш, бо інакше…
— Звідки ти про це знаєш?
— Розповіла якась Соня в обласній газеті… Виходить, що це правда, тільки тепер цей тип подався у райцентри ловити наївних провінціалок.
— То ти маєш мене за провінціалку?
— Тоді чого попалась на гачок?
— Сама не знаю…
— Його звати Жора?
— Мені казав, що Роман.
— Мабуть, кожній жертві він представляється інакше.
— Тільки на цей раз жертва він, і якби не газ, то пам'ятав би мене поки світу й сонця. Але ще не вечір… Ти вичисли мені, хто ж він насправді.
— Тут нічого вичисляти, в області одне медичне світило — Іллярій Кандиба. Я мав ще там, у лісі, коли побачив на подвір’ї дачі чорний «Мерседес» і машину швидкої допомоги, зразу про все здогадатися… Як ноги, вже відтерпли?
— Вже.
— Тоді пора рушати.
— Пора мій добрий Росинанте…
— І що воно за день сьогодні? — вже на плечах у парубка тішиться дівчина.
— Тридцять друге червня. День, коли з людьми відбуваються найнеймовірніші пригоди.
— І що з тобою теж трапилася сьогодні пригода?
— Хіба ні? Хіба мала ото пригода сидить у мене на плечах?
— Спасибі тобі за все! — прошепотіла біля вуха, притулившись ніжним личком до його шорсткої щоки…
Смеркало. Згасав над лісами багрянець вечірньої зорі, в його відблисках жевріли шибки другого поверху Несторової оселі. З невидимої кошари, на простори небесних степів, викотились срібні вівці й розбрелися у згуслій блакитнаві. Над темними хвилями лісів, що стікали до овиду, казковим драконом зависла одинока хмаринка й роззявила підрожевлену зсередини пащу.
— От ми і вдома! — Нестор зняв з плечей ношу, відчинив до веранди двері й кивнув на плетене з лози крісло-гойдалку. — Посидь, а я пошукаю нашу цілительку.
Збіг східцями на вкрите густим споришем подвір'я, заглянув до хліва, до стодільчини, до пропахлої травами комірчини — святая святих баби Софійки — і стенув плечима.
— Бабо, агов! — гукнув у вечірню стуму. — Де ви запропастились?
— Чого галасуєш, як дзвін на каланчі? — поряд з парубком з тіняви саду виокремилась щупленька постать, тримаючи в руках невеличке відерце з молодою картоплею.
— Маєте пацієнтку.
— Що в неї?
— Вивих у лівому котику.
— Вправив?
— Розуміється, — забрав у баби відро. — Там у веранді, погляньте, а я зателефоную давньому приятелю…
— Вже? Ще навіть двох діб не побув на волі, а знову пхаєш голову в петлю? — дорікнула баба й пошкандибала до кухні мити руки.
12
Дарма Іллярій до темної ночі їздив туди й назад повз усі стежини, які, мов притоки до річки, вливались у русло єдиної дороги, котра сполучає цей затишний куточок з навколишнім світом, — дівчиська ніде не було.
— Та не виросли ж у неї крила! — почав нервувати професор, востаннє проїжджаючи мимо всіх стежинок безлюдного павільйончика автобусної зупинки. — А може впала у провалля і розбилася? Чи утопилась? А чи добралась до Триболі й сидить зараз у міліції?
«І кого твоя міліція шукатиме? — спливла іронічно-нахабна посмішка. — Симпатичного білявого молодика з перчинкою на правій щоці?»
— Хіба там такі бевзі, що не здогадаються знайти власника крайньої від лісу дачі? А чи візьмуть у машину й поїдуть оглянути місце злочину?
Вдома він промчався мимо здивованої дружини, й, мов загнаний у клітку звір, ходив з кутка в куток кабінету, намагаючись упорядкувати свої думки.
— Іллярію, що трапилось? — у кабінет, не питаючи дозволу, зайшла Ада. — Ти знову сам не свій…
— Спитай у свого чада? — гаркнув.
— Нашого… — ледь прошепотіла Ада, приголомшена такою грубістю чоловіка.
— Нашого, нашого, грім би його побив!
— Пхе, пане професоре! — видихнула Ада з сарказмом. Повіки й тремтіли, з-під них стрілами вилітало обурення, гнів, роздратування і тривога. — Що він знову витворив?
— А на що він більше здатний! Може до навчання? Тягне на червоний? Та не будь він моїм, ба нашим, сином, його давно витурили б з інституту!
— Та що сталося?! — спалахнула й аж ніжкою притупнула через Іллярові недомовки.
— Що, що! Знову заманив якесь дівча, притруїв газом, завіз на дачу…
— Зґвалтував?
— Не знаю… Мабуть ні… На цей раз попалось якесь не з полохливих, тріснуло щипцями по голові й голе втекло у ліс.
— Голе-е?
— Голе, голе! — передражнив дружину. — Він, коли вони непритомніють, роздягає, прив'язує до кушетки, а, коли очумають, тицяє під ніс хірургічні інструменти, погрожує вирізати серце, печінки й продати… Жартики вигадав! Скажи, ти б витримала таке? Не вмерла би-від страху? А він цього не розуміє! Не розуміє, що серце у котрої бідолахи може не витримати, — Іллярій тремтячими — старість не радість — пальцями узяв зі столу цигарки, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся…
— І-і потім що?
— Звідки я знаю, — розвів руками, й від запаленої цигарки потягнувся сивий слід, утворивши довкола його голови овал, немовби заточивши її у рамку.
Наступила гнітюча пауза. Іллярій поволі заспокоювався. Ада стояла розгублена посеред кабінету й лише лупала наповненими слізьми очима.
— Зразу побігти за нею не здогадався, а опісля було вже пізно… До темної ночі їздив по усіх дорогах, як у воду канула…
— Що могло з нею статися?
— Я що