Жартівники - Мирослав Сивицький

Аж тепер, після його запитання, після усіх перипетій нинішнього шаленого дня, дівчина враз відчула страшенний напад голоду.

— Вола з'їм!

Нестор вийняв з рюкзака заготовлений Сонею полуденок: окраєць свіжого житнього хліба, кілька помідор, грудочку жовтого, як віск, масла, шматок домашньої ковбаси, від яких повіяло запахами дитинства, тою порою, коли вони ще жили у селі, й щось щемке заворушилось у грудях.

— Спасибі, Несторе!

— За що? — дивується хлопець, подаючи дівчині намащену маслом байду хліба з кружечками ковбаси та помідори.

— За райський обід! Він так багато мені нагадує…

— На ось, ковтни, — видобувши з рюкзака, подає Нестор пласку пляшечку, настояного на всякому зіллі, пахучого лікеру, якого готувала за давнім рецептом баба Софійка.

— Що це? — з-під довгих темрявих брів лукаво зоріють карі очі, до яких уже повертається їхній природній блиск, що був притлумлений газом.

— Еліксир кохання.

— Тоді за наше з тобою вірне і не зрадливе кохання! — зробила кілька невеличких ковтків, повернула хлопцеві пляшечку. — Амвросія з нектаром!

— А тепер розповідай, — коли дівчина, вгамувала першу хвилю голоду, запропонував Нестор, зрозумівши, що вона вийшла з депресивного стану, повністю оговталась і стала сама собою: гострослова, дотепна, життєрадісна.

— Про що? — лукавить.

— Хто ти, і що ото за крос?

— Це називається біг по перетятій місцевості.

— Готуєшся до змагань?

— Угадав, маю намір узяти участь у наступних олімпійських іграх і тренуюсь.

— Чому без одежі?

— Бачиш, літописцю, у Стародавній Греції усі атлети виступали на іграх тільки голими. Ти цього не знав?

— Знав. А ти що, збираєшся повернути цей звичай?

— Хіба це погано? Гармонія душі й тіла! Стародавні греки знали в тому толк.

— Що то за особи маячіли на місці твого старту?

— Там? — вона кивнула головою у напрямку дачного поселення.

— Еге ж. Один молодий, дженджуристий, а другий старий і сивий.

— То мої тренер і масажист.

— Від кого ж ти стартувала? Від масажиста, еге ж?

— Від нього, клятого. Надумав промасажувати не ті місця.

— Ти з ним близько знайома?

— Вперше бачу! — посерйознішала. — Ти, віриш, я навіть не знаю, куди він мене завіз і що то за місцевість, де ми знаходимося.

— На березі річки Серет, неподалік відомого, як і в давній так і в теперішній історії, містечка Будзанів.

— Будзанів? Отого самого із знаменитим на всю Україну кляштором, де тримають божевільних?

— Того самого.

Нараз Надійка весело розсміялась, з очей знову потекли сльози, але сльози чисті, сльози радості.

— Чого б це я? — стенув плечима хлопець, не розуміючи такого раптового нападу сміху.

— Уявляю собі, що ти подумав, коли вгледів мене, коли я безтямно летіла, не розбираючи дороги. Певно подумав собі, що то якась божевільна втекла з кляштору?

— Каюсь, грішний. Хоча спершу подумав, що то якась, чи не під мухою, дачниця біжить до річки купатися, та, коли на подвір'ї дачі побачив машину швидкої допомоги, то подумав й про це.

— Ти сфотографував отих двох?

— Клацнув на всяк випадок кілька разів.

— А мене?

— Каюсь, грішний. І коли ти бігла городами й отут у яру. Страхувався, адже не був певен чи ти жива, чи вбилась упавши з такої висоти.

— Не кайся. Я до подібних фотографувань звикла.

— Ти фотомодель?

— Ні. Хоча був у житті такий епізод, коли мене фотографували в різних позах, і зі всіх сторін. Скажи, ти мені фотографії отих типів подаруєш?

— Звичайно, завтра ж їх матимеш… Ну, що дав Бог сить? — цікавиться хлопець, зауваживши, що дівчина вже перестала їсти. — На ось, попий, — подав термос ще з одним трав’яним напоєм.

— Спасибі за ситий обід, за смачні напої… Хтось надто піклується про твій шлунок. Ти одружений?

— Ні… А з моїм піклувальником ти познайомишся, як прийдемо додому.

— Додому?

— Еге ж, до мого дому. Так що залазь на свого рикшу й поїхали.

— Ще далеко?

— Ні. Приблизно чотири кілометри.

— Не стомишся стільки мене нести?

— Ні.

— Я ж тебе милая, аж до хатиноньки… — низьким контральто проспівала дівчина, закидаючи собі на спину рюкзак.

— Гм! — гмикнув хлопець, припустившись думки, що випадок знову подарував йому зустріч з неординарною особистістю, котра чимось причетна до мистецтва. — Співачка, танцівниця? А може одне і друге?

— Що таке, Несторе?

— Нічого, дитинко. Скажи, а тебе ніхто не шукатиме?

— У крайньому випадку до дванадцятої години у понеділок за мене навіть ніхто не згадає.

— Чому лише до дванадцятої?

— До другої пари уроків.

— То ти учениця?

— Студентка Триболівського училища культури. Винаймаю з подругами в однієї симпатичної бабусі кімнату, й подруги мене не шукатимуть, бо гадатимуть, що я поїхала додому.

— То ти, навіть, не Триболівська?

— Ні. Я дівчина з Самборова. З отого самого, про який співають на весіллях. Чув?

«Сидить дівка на вікні, виставивши дві нозі й видно, й стидно, як холєра…»

— І на кого ж ти вчишся? Не на завклубом, часом? — запитав з острахом.

— Ні. А чому це тебе так лякає?

— Був у цій шкурі понад десять літ…

— То ти такий старий?

— Двадцять вісім літ топчу ряст.

— Несторе, невже?! — дівчина зашарілась і опустила очі. — Будь ласка, вибач… Мені слід говорити тобі «ви».

— Щось розбалакалась надто.

— Це певно переляк, душевний біль з мене виходить. А вчуся на бібліотекаря.

— Теж не з медом… Та гаразд, сідай уже, а то ми до смерку звідси не виберемося.

— Що отам за містечко? — запитала Надійка, коли вони стежиною, що петляла впоперек схилу гори, вибрались на маківку, і їхнім очам відкрилась широка панорама лісів, звивиста змійка річки, що блистіла золотою тасьмою на тлі згуслої зелені лук, плато, на якому мов би якийсь чарівник наскладав іграшкових, з гостроверхими дахами, небаченої краси, теремків.

— «Дачний соціалізм» — виселок, у якому колись спочивала від праведних звитяжних трудів партійна номенклатуpa, а нині тут бідують брати-демократи: начальник міліції, начальник СБУ, голови, представники й решта перших, других, третіх осіб області, їхні поми й зами, рекетири, бізнесмени, словом, бідняки…

— А отой, на самому краю плато, під червоною черепицею, є чий будинок?

— Звідки ти стартувала? Ця дача, здається мені, належить одному медичному світилу. Прийдемо, я тобі точно скажу, зараз боюся помилитись.

— Несторе, ти не стомився? — питає дівчина, коли вийшли на узлісся і ген, за широким ланом, що підковою увігнався у масив лісу й котив золотисту хвилю дозріваючого зела, замайоріли шпичасті осокори, заблистіла баня невеличкої церквиці.

— Вже недалеко. Он уже і наш хутір мріє вдалині.

— У мене ноги терпнуть.

— Тоді відпочинемо, — він опустив дівчину на землю. Вона зробила кілька кроків і зиркнула з ока на хлопця.

— Ти, я