Жартівники - Мирослав Сивицький

…Однак цей випадок не зійшов так гладко, як попередні. Соня виявилась не з лякливих і через кілька днів в обласній газеті «Свобода» з'явилась розповідь під інтригуючим заголовком: «Звідси ти живою не вийдеш…» На щастя, у замітці не згадувався, ані район дач, де це відбулося, ані професія Іллярія, до того ж сина було названо Жорою. Закінчувалась розповідь застереженням: «Дівчата! Бережіться чорного „Мерседесу“ й білявого молодика з перчинкою на правій щоці на прізвище Жора!»

7

Від чогось липкого, що холодило спину, Надійка знову прочумалась і розплющила очі. Оголена до пояса лежала, прив’язана впоперек грудей з притиснутими до тулуба руками на вузькому тапчані, покритому картатою цератою. Збоку на столику стояла велика емалева макітра точнісінько така, яку мати, коли вони ще жили в селі, виносила батькові для нутрощів щойно заколотого кабана. Поряд блистіли нікелем хірургічні інструменти.

Скільки разів бачила подібні жахливі сцени в кінобойовиках! Але одна річ переживати, сидячи перед телевізором, а інша лежати на холодній слизькій цераті й усвідомлювати, що дива, як у кіно не станеться. Ні звідки не вискочить детектив і не вирве її з пазурів мученицької смерті.

«Спочатку, мабуть, зґвалтує, опісля вб’є, а тоді й вибере для продажу серце, нирки, печінку. Решту, мабуть, запхає у целофановий мішок і закопає вночі десь в одному із ярів, що поорали схил, який вона бачила крізь заґратоване вікно» — думає дівчина.

За вікном світило сонце, а тут, у напівсутінках, готувався злочин кінця двадцятого сторіччя. Саме двадцятого! Бо лише в середині шістдесятих розум спромігся на пересадку людських органів. Тоді це сприйнялось, як славетний винахід, аби сьогодні стати трагедією для таких, як вона, й дохідним бізнесом для типів, як оцей, що з облесливою посмішкою пожирає очиськами її наготу.

— О! — запримітив, нарешті, що вона прочумалась й розклепала очі. — Ти, крім усього ще й супертьолка! Ходиш, як каже моя бабця, без стадника та майточків…

Надійка не озивається. Лежить нерухомо, наслуховуючи, як у зів’яле під дією газу тіло, від напливу люті, повертається пружність, вливається сила.

— Зараз, аби ти не брикалась, ми ще припнемо тебе за твої красиві ніжки. Прикро, що на них поки що нема попиту… Тоді розітнемо оцей акуратний животик, розколемо грудну клітку… — він закінчив робити з мотузки для білизни зашморг і спробував накинути, та дівчина підкулила ногу. Він підступився ближче з наміром заарканити другу, та дівчина враз випрямила підкулену ногу й з усієї сили врізала прямими пальцями у пах. Скрикнувши, Роман присів і схопився руками за низ живота. Надійка вдруге підкуливши обидві ноги, ще раз ударила ступнями прямо в обличчя. Хряснули темні окуляри, Роман заточився і, падаючи назадгузь, схопився за кінець простирадла. Прив'язка впоперек грудей послабла, сіпнувшись дівчина вислизнула з-під пута, скотилась з тапчана на протилежний бік, перекинувши столик з інструментами. На очі потрапили блискучі, з довгими ручками, масивні щипці, й коли Роман зловив її за ногу, тріснула ними по голові, схопила одежину й збігла східцями у простору прихожу. Ключ стирчав у замку й вона вільною пташкою випурхнула на волю.

На ґанку стала поквапливо вивертати шорти, коли помітила, як у прочинених воротах показалась морда білого автомобіля, з фарою наверху перекресленою червоним хрестом.

«Покупець! — зблиснуло в голові. — За товаром! А це вже, дівонько, не жарти!»

Наче підкинута батутом, кулькою скотилась східцями, і, як була голою, так і чкурнула впоперек городів до рятівного лісу.

8

Два тижні «Мерседес» простояв у гаражі. Обходився Роман і без батькових грошей.

Ада, мимохідь, кілька разів намагалась вивідати, що за кішка пробігла поміж ними, й переступила поріг домашнього кабінету, куди не наважувалась заходити, коли Іллярій працював.

— Іллярію! — Ада взяла дещо офіційний тон, як це робила завжди, коли була чимось стурбована й вагалась радитись з чоловіком чи ні. — Скажи, будь ласка, за що ти відібрав у Романа машину?

— А ти у нього запитай.

— Запитувала… Каже, що ти старий беземоційний вчений сухар, далекий від проблем, запитів та розваг сучасної молоді, до того ж не розумієш жартів.

— Навіть так! — звів угору рудуваті брови Іллярій й на обличчя вибилась глузлива посмішка. — А що ти думаєш про вченого сухаря?

— Гадаю, що ти справді, окрім проблем клініки й майбутніх виборів нічого навкруги не бачиш. І тут дитина має рацію.

— Дитина! — Іллярій вийшов з-за столу й підсунув Аді м'який фотель, запрошуючи сісти. — У його «дитячому» віці, я вже п'ять літ тяжко працював. Тулив докупи кожну копійку, аби мати змогу вчитись… Сучасна молодь! По-твоєму бігати на «тусовки», ковтати «колеса», «сідати на голку», грабувати на вулицях, обирати квартири, ґвалтувати, займатись «ромашкою», то ознака сучасності?

— Хіба наш син такий? — Ада сіла у запропонований стілець і мило надула губки.

— А який! Ти хоча знаєш, чим він живе, що його цікавить?… Хотів би я побачити, якою би виглядала ти, опинившись на місці тих нещасних, під час його «жартів».

— Що ти маєш на увазі. Які ще жарти? Скаже мені з вас хто, що насправді сталося?

— Гаразд, — професор перехилився через стіл, висунув шухляду, знайшов газетну вирізку й подав дружині. — На ось, прочитай.

— Що це?

— А ти читай, читай… Один заголовок чого тільки вартий!

— «Ти живою звідси не вийдеш» — прочитала Ада й стенула плечима. — Що ж тут такого? Я це читала. Звичайнісінький трюк газетярів перед передплатою… Це ж публікації з цієї самої серії, що хтось о дванадцятій годині купає ляльку у зачиненій ванній кімнаті, що марсіанки підстригаються у терноградівських перукарнях, а жінки вагітніють од тисячолітніх мумій… Ех, професоре, професоре… Невже ти віриш у такі небилиці?

— Хіба тут пишеться про марсіанок? Отой Жора, це твій син, а немолодий інтелігентний чоловік, що відвіз нещасну жертву його розваг у місто до самого під'їзду, твій найвірніший слуга — Іллярій Кандиба.

— Що ти мелеш?! — вигукнула Ада й почервоніла від грубого слова, що вихопилось мимохідь.

— Тому я й забрав «Мерседес», аби перестав заманювати дурненьких, не мав на чому відвозити їх на дачу й там «жартувати»… Ось такий «трюк»!

— Ходімо! — Ада рвучко звелася на ноги. — Ходімо поговоримо з ним…

Наступного дня, після сімейної наради-сварки, на якій син поклявся, що більше навіть і думати не буде про щось подібне, Іллярій повернув йому ключі.

Відтоді проминуло три місяці й от маєш! Щойно зателефонував Прокопович, давній приятель і сусід по дачі, котрий з настанням тепла жив тут