Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Я зайшов до просторого кабінету начальника Служби національної безпеки. Незалежної України. І гордо сказав:

— Слава Україні!

Він знітився і тихо відповів:

— Навіки слава!

Я делікатно зауважив:

— Прошу вибачити, але треба відповідати: «Героям слава!» А «Навіки слава!» відповідається тоді, коли вітаються: «Слава Ісусу Христу!»

— Дякую! — сказав чемно начальник. І запросив: — Сідайте!

— Дякую! Я вже відсидів, — ще чемніше відповів я.

— Що привело вас до нашого офісу?

— Делікатне питання… Хочу служити незалежній Україні. Вірою і правдою. Як служив усе життя.

— А де, вибачте, конкретніше служили?

— Очолював надрайонову службу безпеки УПА…

Начальник застиг.

Думаю, мабуть, не так мене зрозумів. Певне, гадає, що я член забороненої партії комуністів… Або служив в НКВД…

Починаю переконувати:

— Ні, ні! Комуністом я ніколи не був. Ні, вибачте, стукачем. Я все життя був українським націоналістом. Не таким, як нас малювали: «буржуазним», «українсько-німецьким». Бо дід мій мав лише сухоребру кобилу. І та з надірваним хвостом… І я ніколи не був ворогом інших націй. Бо наше гасло звучить: «Воля народам, воля людині!» Хто б ця людина не була…

Сидить незворушно. Здається, навіть думати перестав.

— Ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Я не був у службі безпеки жодної окупаційної армії. Не служив жодній колоніальній системі. Я боровся проти окупантів рідної землі. За волю українського народу. За свою соборну самостійну державу… Ту саму, яку зараз «ненькою» називають навіть депутати Верховної Ради…

Начальника ніби нема. Ніби в його кріслі сидить виліплена з воску фігура. Навіть очима не кліпає.

— Може, ви думаєте, що я убивав невинних людей? Борони, Боже! Я не вбив навіть того, який розстріляв пів мого села. За те, що мене переховувало…

Начальник поворухнувся. Почав чухати потилицю.

Значить, українець, думаю. Хоч прізвище російське.

Тоді несміливо спитав:

— Зброю маєте?

— На жаль, ні. Ваші її забрали. Ще тоді, коли садили… Я маю досвід… Досвід боротьби з вашими. Ви маєте досвід боротьби з нашими. Давайте об’єднаємо його. Проти всяких ворогів нашої рідної незалежної, самостійної України.

Він далі чухав потилицю. І вичухав невпевнену фразу:

— Прийдіть через пару днів… Я пораджуся з керівництвом…

Виходив я з просторого кабінету. І думав: «Приходити мені „через пару днів“ чи не приходити? Дадуть мені якусь посаду чи… знову посадять?..»

Хто ми і що ми?

Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.

Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо. Або ж… наречемо його «воріженьком». І переконаємо себе, що він «згине, як роса на сонці».

А «воріженько» — не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб згинули ми. І все для цього робить.

Ми є дуже хлібосольні. Тому й сидимо без хліба. У житниці Європи… Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль…

Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на «визволителів». Які нашою кров’ю наввипередки «визволяли» нашу землю один від одного. А нас «визволяли» від волі.

Потім нас навчили літати. «На крилах соцзмагань». І ми «вносили свій вклад».

Тепер шукаємо: де той вклад? Виявляється, що менше вносили, ніж виносили.

Де той «вклад»? Там, де ми його поклали. Пошукаймо у себе. В коморах. На горищах.

Сто тридцять лопат — ще можна зрозуміти. Може, людина збирається на заробітки. Рити канал. Під Ла-Маншем. Але двісті п’ятдесят нічних горшків… Це що? Від голоду?

Для бартеру. Повезе він їх у Польщу. А там спитають: «Ви на що натякаєте? Ви за кого нас вважаєте?..»

Світ торгував. А наша торгівля людей «отоварювала».

Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас як на худобу.

Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.

Так, ринок — це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому різнобій. Тому паніка. Ті, що забезпечені «плавзасобами», стали «бізнесменами». Намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають «рятівного круга», стають помаленько люмпенменами. І думають, як вижити. І панічно бояться потопу. І чекають Ноя.

Ноїв у нас вже було. Чимало. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї «тварі по парі». А решта — тонули…

Отже, банальна фраза: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», — не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.

Он той вже вміє. Обладнав «шхуну». З візочка з-під пиріжків. Понакладав жуйки, цигарок. Написав: «Фіодор фром корпорейшен». І пливе.

Де він цього навчився? І де він бере товар?

Де він цього навчився — сказати важко. Дід — ударник комуністичної праці заводу «Більшовик». Баба — востаннє Леніна бачила. В гробу. Батько — ударник комуністичної праці заводу «Комуніст». Мама вихована на кращих традиціях піонерок «Артека». А воно — «фром корпорейшен».

Так що це? «Происки» акул імперіалізму? Чи промахи акул соціалізму?

Реальна дійсність. Звичайне життя. І трохи данина моді.

Вчора іменувався спекулянт.