Чорний дім - Стівен Кінг

Джек знову повільно обертається навколо себе. Південь — вібрація слабшає. Схід — зникає. Північ — починає повертатись. Захід — знову дужчає. Південний захід — він неначе кнопка у авторадіоприймачі, крутиться, а тоді зупиняється, натрапивши на потрібну хвилю. Пах, пах, пах. Запекла і неприємна вібрація, що схожа на головний біль, а запах схожий на давній дим…

— Ні, ні, ні, не дим, — каже Джек.

Він стоїть у сонячній високій траві, що сягає його грудей, штани намокли, білі метелики, неначе метушливе віяло, пурхають навколо голови, очі широко відкриті, щоки бліді-бліді. У цей момент він знову виглядає, як дванадцятирічний хлопчик. Аж моторошно: він повернувся до себе молодшого (і, мабуть, кращого).

— Не дим, запах схожий…

Його знову тягне блювати. Запах відчуває не носом — він у його голові. Це запах гнилої копченої ковбаси. Запах напівзогнилої відрізаної ступні Ірми Френо.

— Я відчуваю його, — шепоче Джек, розуміючи, що має на увазі зовсім не запах. Він може керувати вібрацією, як сам захоче… навіть, як він уже зрозумів, зробити так, щоб вона зникла. — Я відчуваю Рибака. Чи то його самого, чи то… не знаю кого.

Він починає йти, але за сотню ярдів знову зупиняється. Вібрація в його голові фактично геть зникла. Стихла, як радіостанція з настанням гарячого робочого дня. Яке полегшення!

Джек майже дістався дороги, яка, поза сумнівами, веде до якоїсь версії Ардена і до Централії та Френч Лендінґа — в інший бік, як раптом чує нечіткий барабанний дріб, що пронизує все його тіло, неначе фоновий ритм Джина Крупа.

Він повертає ліворуч, а тоді скрикує від подиву і захвату водночас. Три величезні коричневі створіння з довгими навислими вухами стрибають повз Джека, здіймаючись над травою, а тоді знову занурюючись у неї, схожі на кроликів, що схрещені з кенгуру, з комічно-жахливими випуклими чорними очима. Вони стрибають дорогою, здіймаючи пил плоскими лапами (хутро на яких біле, а не коричневе).

— Господи! — каже Джек, сміючись і плачучи водночас.

Він ляскає себе долонею по голові: що це було, хлопчику Ричі? Можливо, ти якось це прокоментуєш?

Звичайно ж, Ричі прокоментує. Він каже Джеку, що це була миттєва… бе-геее!… галюцинація.

— О так, звичайно, — каже Джек. — Велетенські милі кролики. Запишіть мене на найближчий сеанс А. А. — Ступивши на дорогу, він знову дивиться на південно-західний горизонт. На пелену диму. На село. Цікаво, його жителям страшно, коли насувається вечірня темрява? Чи закрадається страх, що настане ніч? Чи бояться вони створіння, яке викрадає їхніх дітей? Чи потрібен їм копісмен? Звичайно, що так. Звичайно, вони…

Щось лежить на дорозі. Джек нахиляється і піднімає бейсбольну кепку з логотипом «Мілуокі Брюерс», страшенно недоречну в цьому світі блукаючих кроликів, проте, безсумнівно, реальну. Судячи з пластикового регулятора, що корегує розмір ззаду, це дитяча кепка. Джек дивиться всередину, заздалегідь знаючи, що там знайде. Так і є, на бирці акуратний напис чорнильною ручкою: «ТАЙ МАРШАЛЛ». Кепка не така волога, як джинси Джека, що змокли від вранішньої роси, але не суха. Вона лежить тут, на дорозі, мабуть, ще відучора. Логічно було б припустити, що викрадач Тая доставив його сюди, але Джек не вірить у це. Можливо, це все ті ж самі імпульсивні вібрації спричиняють появу іншої думки, іншого образу: Рибак, добре заховавши Тая, іде цією ґрунтовою дорогою. Під пахвою в нього обгорнена коробка з-під взуття з наклеєними на ній фальшивими марками. Він у бейсбольній кепці Тая, яка йому замала, тому не тримається голови. Але він усе одно не збільшує її розмір за допомогою регулювального ремінця. Не хоче, щоб Джек помилково, бодай на хвилинку, подумав, що це кепка дорослого. Він дражнить Джека, запрошує його в гру.

— Забрав хлопчика з нашого світу, — мимрить Джек. — Утік з ним до цього світу. Заховав у якомусь безпечному місці, як павук ховає свою здобич. Живого? Мертвого? Думаю, живого. Не знаю чому. Можливо, це просто те, у що я хочу вірити. Залишив його. Тоді пішов туди, де заховав Ірму. Взяв її ступню та приніс мені. Проніс її через цей світ, а тоді перестрибнув назад, у мій світ, щоб залишити на моєму ґанку. Можливо, він загубив кепку дорогою? Можливо, вона впала з його голови?

Джек так не вважає. Джек вважає, що цей клятий мудак, це падло, яке стрибає з одного світу в інший, залишило кепку навмисно. Знаючи, що коли Джек ітиме цією дорогою, то знайде її.

Джек притискає картуз до грудей, як уболівальники в «Міллер-Парк», які висловлюють повагу до прапора під час виконання національного гімну, заплющує очі й зосереджується. Це навіть легше, ніж він очікував. Є речі, які ніколи не забуваються: як чистити апельсин, як кататися на велосипеді, як зробити сальто вперед і назад між світами.

Такому, як ти, аж ніяк не потрібно дешевого вина, — він чує з голосу свого давнього друга Спіді Паркера, що той ледь не засміявся. За мить він чує сигнал зустрічного автомобіля, поступається назад і розплющує очі. Бачить, що це асфальтова дорога — Норвей Веллі-роуд, але…

Лунає сигнал, і миттєво старий брудний «Форд» із шумом пролітає повз Джека, ледь не зачепивши його ніс дзеркалом заднього огляду з боку пасажирського сидіння. Тепле повітря вже вкотре наповнюється хоча й слабким, проте різким запахом вуглеводів, який укриває Джекові щоки та брови, і супроводжується дитячим обурливим голосом:

— …Чорт, зійди з дороги, коз-зел…

— Випускник якогось задрипаного бичачого коледжу назвав мене «козлом», — каже Джек голосом свого кращого друга Річарда Раціонального, до того ж він додає пишномовне Бе-геее! Його серце важко стукає. Боже, він перестрибував і ледь не опинився під колесами цього авто!

«Будь ласка, Джеку, не говори дурниць, — каже Річард. — Тобі все це наснилося».

Джек знає краще. Хоча він і дивиться навколо себе зі здивуванням, його серце зовсім не здивоване, анітрохи. По-перше, у нього досі є кепка — кепка Тая Маршалла з логотипом «Брюерс». По-друге, міст через річку Тамарак саме за наступним пагорбом. В іншому світі, світі зі стрибаючими кроликами, він пройшов приблизно милю. У цьому він пройшов щонайменше чотири.

Усе так, як було колись, думає він, так само, як було тоді, коли він був шестирічним хлопчиком і йому здавалось, що люди живуть лише в Каліфорнії і більше ніде. Але