Чорний дім - Стівен Кінг
Сповнений таких думок (насправді, приємних думок, хоча якби хтось йому це сказав, він би вперто заперечував), Джек ледь не перечепився через коробку на килимку перед вхідними дверима. На тому місці, де листоноша Бак Евіц зазвичай залишає пакунки, — але ще навіть не шоста тридцять, тож Бака з його маленькою синьою вантажівкою не буде ще щонайменше три години.
Джек нахиляється й обережно піднімає пакунок, який завбільшки з коробку з-під взуття. Він недбало загорнений щільним коричневим папером та заклеєний великими патьоками червоного сургучу, а не обмотаний скотчем. До того ж біла шнурівка по-дитячому зав’язана великим бантиком. У верхньому кутку десять-дванадцять марок із зображеннями різних птахів (проте вільшанок немає, зауважує Джек зі зрозумілим полегшенням). З цими марками щось не так, але з першого погляду Джек не розуміє, що саме. Він надто зосереджений на адресі, з якою достоту не все гаразд. Ані номера поштової скриньки, ані поштового індексу, ані жодних даних про доставку. Немає імені адресата, принаймні справжнього. Адреса складається з єдиного слова, що нерозбірливо написане великими літерами:
ДЖЕКІ
Дивлячись на ці каракулі, Джек уявляє руку, яка затискає маркер фірми «Шарпі» в кулак, примружені очі, язик, що висовується з кутика рота якогось божевільного. Його серцебиття пришвидшується вдвічі.
— Мені це не подобається, — зітхає він. — Ох, як мені це не подобається.
Та й не дивно, на те є абсолютно вагомі причини, причини копісмена. Це коробка з-під взуття, він відчуває окрайок її верхньої частини навіть через коричневий папір; відомо, що психи кладуть бомби в такі коробки. Він думає, що нізащо її не розгортатиме, але водночас вирішує все-таки поглянути, що в ній; якщо він підірветься, то йому принаймні не доведеться брати участь у розслідуванні справи Рибака.
Джек піднімає пакунок, слухає цокання, добре усвідомлюючи: бомби, що цокають, такі ж застарілі, як мультфільми з Бетті Буп. Він нічого не чує, але бачить, що саме не так із марками. Хтось обережно вирізав передні частинки з цукрових пакуночків, які зазвичай можна побачити в кафетеріях, і приклеїв до обгорненої коробки з-під взуття. Джек буркотливо посміхається. Це якийсь псих прислав йому, точно. Якийсь псих, котрий перебуває в закритому приміщенні і котрому легше дістати пакуночки з цукром, ніж марки. Але як це тут опинилося, хто залишив (непогашені фальшиві марки), тоді як він спав і бачив заплутані сни? І хто в цій частині світу міг би його знати як Джекі? Дні, коли він був Джекі, давно проминули.
— Ні, не зовсім, Джеку-Мандрівнику, — шепоче голос. — Вони на півдорозі. Досить сумувати, стару пісню час почати, хлопчику. Насамперед, подивися, що в коробці.
Рішуче ігноруючи голос свого власного розуму, який каже йому, що він небезпечно дурний, Джек береться за шнурівку і нігтем великого пальця прорізує неохайні плями червоного сургучу. Хто взагалі ще користується сургучем у наш час? Він відкладає обгортку вбік. Можливо, це ще один матеріал для судових експертів.
Це не просто коробка з-під взуття, а коробка з-під кросівок. Коробка з-під кросівок «Нью Баланс», якщо бути точним. П’ятого розміру. Дитячого розміру. Серцебиття Джека пришвидшується втричі. Він відчуває, що краплі холодного поту з’являються в нього на лобі. Горло і сфінктер стискаються — це йому теж знайоме. Так копісмени готуються до того, щоб дивитися на щось жахливе. А це буде щось жахливе, у Джека немає жодних сумнівів, як і немає сумнівів, від кого цей пакунок.
Це мій останній шанс, щоб відступити, думає він, після цього всі, хто знаходяться на борту, — хей-хо… хтозна-куди.
Але навіть це обман, згодом усвідомлює він. Він побачиться з Дейлом у відділку поліції на Самне-стрит ще до полудня. Фред Маршалл приїжджає до Джека о третій годині, щоб побачитись із Божевільною Господаркою дому, що по вулиці Робін Гуд Лейн. Точка відступу давно вже минула. Джек і досі не впевнений, як це сталось, але, схоже, він знову в строю. І якщо Генрі Лайден матиме необережність привітати його із цим, Джек, напевне, дасть йому копняка під зад.
Голос зі сну з’являється, неначе запах тухлого повітря, і нашіптує йому з-під мостини свідомості: Я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр, — але це непокоїть його менше, ніж божевілля з приводу марок з пакуночків від цукру і старанно видрукуване його давнє прізвисько. З психами він уже раніше мав справу, а з погрозами і поготів.
Він сідає на східці, коробку кладе на коліна. Позад нього, з північного боку, тихе сіре поле. Банні Бучер, син Том Тома, лише тиждень тому скосив його вдруге, тепер легкий туман стелеться над високою стернею. Трохи вище щойно почав прояснятися небосхил. На спокійному безбарвному небі ані хмаринки. Десь зойкнула пташка. Джек глибоко зітхає і думає: Сконати тут — це не найгірший варіант. Зовсім не найгірший.
Потім дуже обережно знімає кришку коробки й відкладає її вбік. Нічого не вибухає. Таке враження, ніби коробка з-під кросівок «Нью Баланс» була наповнена темрявою. Згодом він розуміє, що вона щільно заповнена блискучим чорним воронячим пір’ям; руки вкриваються сиротами.
Він простягає руку до пір’я, а тоді вагається. Хоче торкнутися цього пір’я достоту так само, як хотів би торкнутися напіврозкладеного трупа жертви чуми, але під ним щось є. Він це бачить. Можливо, йому натягнути рукавички? Рукавички є в шафі, що в передпокої…
— До біса рукавички, — каже Джек, і висипає вміст коробки на обгортку, що лежить на ґанку. Ціла купа пір’я. Воно трохи кружляє у вирі нерухомого ранкового повітря. Тоді чується, як на ґанок падає предмет, що був під пір’ям. За мить Джеку б’є в ніс запах тухлої копченої ковбаси.
Хтось доставив містеру Сойєру на Норвей Веллі-роуд закривавлену кросівку. Щось її добряче погризло, а те, що було всередині, ще більше. Він бачить білу, закривавлену бавовняну
