Чорний дім - Стівен Кінг

— Правильно, підтирайло. Не лізь у це. Не зв’язуйся зі мною, інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр.

На тротуарі, просто перед велосипедом, утворюється кругла діра. Вона розверзається ширше і ширше, мов налякане око. І далі розширяється. Це шлях назад. Вихід. Презирливий голос разом із ним.

— Правильно, мудак, — каже голос. — Біжи! Біжи від аббала! Біжи від Короля! Біжи до свого нікчемного клятого життя!

Голос переходить у сміх. І цей божевільний сміх супроводжує Джека в темряві між світами.

Кілька годин по тому голий Джек стоїть біля вікна спальні, несвідомо чухає сідниці та спостерігає за небом, що світлішає на сході. Він прокинувся о четвертій. Хоча й небагато пам’ятає зі свого сну (його захисні позиції трохи похилилися, та остаточно не завалилися), проте переконаний в єдиному: що бачив труп на пірсі Санта-Моніки, який порушив його душевну рівновагу, бо нагадав когось, кого раніше знав, і це змусило його звільнитися з роботи.

— Цього ніколи не було, — промовляє він удавано спокійним голосом прийдешньому дню. — У підлітковому віці в мене був нервовий зрив, спричинений стресом. Моя мати думала, що в неї рак, і схопила мене, і ми втекли аж до східного узбережжя. Втікали аж до Нью-Гемпшира. Вона думала, що повертається до «Великого Щасливого Місця», щоб померти. Виявилося, що в неї просто була криза середнього віку, але звідки дитині було про це знати? У мене був стрес. Я бачив сни.

Джек зітхає.

— Мені наснилося, ніби я врятував життя матері.

Позаду нього дзвонить телефон — пронизливий переривчастий звук у темній кімнаті. Джек Сойєр скрикує.

— Я вас розбудив? — каже Фред Маршалл, і Джек одразу розуміє, що чоловік не спав у порожньому будинку без дружини і сина.

Мабуть, просидів усю ніч із увімкненим телевізором, переглядаючи фотоальбоми. Знав, що лише сипле сіль на рану, однак не міг зупинитися.

— Ні, — каже Джек, — насправді я…

Він замовкає. Телефон біля ліжка, а біля телефону — блокнот. У блокноті — запис. Очевидно, його зробив Джек, оскільки більше немає кому, — «елементарно, Ватсоне», чорт забирай, — але це не його почерк. У якийсь момент під час сну він записав повідомлення почерком своєї померлої матері.

Вежа. Промені. Якщо Промені зламати, хлопчику Джекі, якщо Промені зламати, Вежа завалиться.

Більше нічого немає. Є лише бідний старий Фред Маршалл, який зрозумів, як легко все може змінитися на гірше в житті, наповненому сонячним світлом Середнього Заходу. Джек намагається щось сказати, але його підсвідомість у цей час заклопотана записом фальшивим почерком, тож, можливо, він каже щось і не зовсім доладне, але Фред на це не звертає уваги; він просто бубонить сам до себе без пауз, які люди зазвичай використовують, щоб позначити кінець речення чи зміну думки. Фред просто виливає своє горе, щоб полегшити душу, і навіть не зважаючи на свій пригнічений стан, Джек розуміє, що Фред Маршалл з гарненького, невеличкого, затишного, як Кейп-Код, будинку номер 16, що по вулиці Робін Гуд Лейн, зараз на межі. Якщо так піде й надалі, йому не доведеться відвідувати його дружину у відділенні «Г» лютеранської лікарні округу Френч: вони стануть сусідами по палаті.

Джек усвідомлює, що Фред говорить про візит до Джуді. Він більше не намагається його перебивати і просто слухає, насупившись, дивиться вниз, на запис, який він не писав для себе. Вежа і Промені. Які промені? Сонячні промені? Космічні промені? Промінь хрестовини?

— Я знаю що казав що заберу вас о дев’ятій але її лікар який назвався доктором Шпіґельманом сказав що в неї була дуже важка ніч вона всю ніч волала і верещала а тоді намагалася зривати шпалери і їсти їх мабуть у неї знову був напад тож вони дали їй новий препарат він сказав якось «Памізин» чи «Патізон» я не записав Шпіґельман телефонував мені п’ятнадцять хвилин тому цікаво вони коли-небудь сплять і сказав що ми зможемо побачитися з нею близько четвертої він думає до того часу її стан повинен стабілізуватися і тоді ми зможемо з нею зустрітися тож я заберу вас о третій чи можливо у вас…

— О третій буде добре, — спокійно каже Джек.

— …інші плани то я зрозумію а якщо ні то я можу заїхати просто я не хочу їхати сам…

— Я чекатиму на вас, — каже Джек, — поїдемо моїм пікапом.

— …я думав можливо подзвонить Тай чи той хто викрав його вимагатиме викуп але ніхто не дзвонив окрім Шпіґельмана це лікар моєї дружини в…

— Фреде, я знайду вашого хлопчика.

Джека збентежила ця відверта нахабність, згубна самовпевненість, яку він чує у своєму власному голосі, але це допомагає бодай зупинити монотонний потік Фредових слів. На іншому кінці лінії блаженна тиша.

Нарешті Фред шепоче з трепетом:

— О сер. Якби ж то я тільки міг повірити в це!

— Я хочу, щоб ви спробували, — каже Джек. — І, можливо, нам пощастить повернути здоровий глузд вашій дружині, поки ми ще самі при ньому.

Він подумав, що вони зараз обоє на рівних, але не сказав це вголос. З іншого боку дроту надходять уривчасті звуки. Фред починає плакати.

— Фреде.

— Так?

— Ви приїжджаєте до мене о третій.

— Так, — шмигаючи носом, намагається придушити жалюгідний плач.

Джек може лише уявити яким порожнім є зараз будинок Фреда Маршалла і як він, мабуть, почувається в цей момент. Цього досить, щоб зрозуміти, наскільки все погано.

— Я живу в Норвей Веллі. Їдете повз «Ройз Стор», через річку Тамарак…

— Я знаю, де це. — У голосі Фреда вчувається певне незначне нервування.

Джек дуже радий це чути.

— Добре. Побачимося.

— Добре. — У Джека стискається серце, коли він чує, що від бадьорого голосу продавця Фреда залишилась лише мізерна подоба.

— О котрій годині?

— О т-третій? — А тоді трохи впевненіше: — Третій.

— Правильно. Ми візьмемо мій пікап. Можливо, перекусимо в «Ґерті Кітчен» дорогою назад.

— Бувайте, Фреде.

— Бувайте, сер. Дякую.

Джек кладе слухавку. Ще мить дивиться на запис,