Чорний дім - Стівен Кінг
На колись власному полі Джек стоїть на колінах із заплющеними очима, відчуваючи новий насичений запах, який він так добре пам’ятає і якого йому так бракувало, хоча він цього навіть не усвідомлює. Джек чує, як Річард Слоут починає говорити в глибині його свідомості. Яке полегшення — почути ці слова! Він знає, що це його власний розум імітує голос Річарда, але це все одно чудово. Якби Річард був тут, думає Джек, він би обняв свого давнього друга і сказав: «Говори нехай навіть пишномовно, хлопчику Ричі, нехай бекаючи, як вівця, бодай якось».
Раціональний Річард каже: «Ти усвідомлюєш, що це все сон, Джеку, чи не так?… бе-гееее… це, поза сумнівом, результат стресу, який ти дістав, розгорнувши коробку… бе-гееее… немає сумнівів, що саме через це ти знепритомнів і що це, своєю чергою, стало причиною… бе-ГЕ-Е-Е-Е!… сну, який ти зараз бачиш».
Стоячи на колінах, досі з заплющеними очима і спадаючим на обличчя волоссям, Джек каже:
— Іншими словами, це те, що ми називали…
Правильно! Те, що ми називали… бе-гееее… «дурниці Сібрук-Айленда». Але Сібрук-Айленд був дуже давно, Джеку, тож я раджу тобі розплющити очі, знову підвестися на ноги й запам’ятати, що все те незвичайне, що тобі доводиться бачити… б’га-а!… насправді його там немає.
— Насправді там немає, — бурмоче Джек.
Він підводиться і розплющує очі. З першого ж погляду розуміє, що насправді воно є, проте досі тримає в голові пишномовний, що ніби промовляє «мені шістдесят, але я виглядаю на тридцять п’ять», голос Річарда, який підтримує його. Це допомагає утримувати сумнівну рівновагу, щоб не втратити свідомість і не збожеволіти.
Над ним безкрає чисте темно-синє небо. Навколо нього різні трави і висока, по груди, а не по кісточки, тимофіївка; Банні Бучер своєю ногою не ступав на цю землю, не те що косив. Насправді немає й будинку на іншому краю шляху, яким він ішов. Лише мальовнича давня житниця і вітряк поряд.
Де літаючі люди? думає Джек і дивиться в небо, тоді жваво хитає головою. Жодних літаючих людей; жодних двоголових папуг, жодних перевертнів не існує. Це все було дурницями Сібрук-Айленда, неврозом, який він перейняв від матері та який навіть трохи передався Річарду. Це все просто, бе-геее… абсурд.
Він погоджується із цим, хоча разом із тим розуміє, що справжній абсурд — не вірити у все, що відбувається навколо. Запах трави стає ще насиченішим і солодшим у поєднанні з ароматом безлічі квіток конюшини і сильним тягучим духом чорної землі. З трави лине нескінченне цокотання цвіркунців, які живуть своїм безтурботним життям. Білі метелики сполохано тріпочуть крильцями. Бездоганну щоку неба не псують ані телефонні дроти, ані електричні кабелі, ані залишки інверсії літаків.
Ще більше вражає Джека досконалість поля, яке навколо нього. У тому місці, де він упав на коліна, — прим’яте коло, сильно запорошена трава припала до землі. Але немає сліду, який би вів до цього кола, жодних ознак, що хтось пройшов цією мокрою м’якою травою. Він, радше за все, впав із неба. Це неможливо, звичайно, швидше за все, це марнички Сібрук-Айленда, але ж…
— Я неначе з неба впав, — каже Джек на диво спокійним голосом. — Я потрапив сюди із Вісконсину. Я перестрибнув сюди.
Голос Річарда голосно заперечує це, вибухаючи шквалом пхикання і бекання, але Джек того майже не помічає. Це просто добрий старий Раціональний Річард робить що хоче в його голові. З Річардом таке вже було раніше, і вийшов він з іншого боку з більш-менш неушкодженою свідомістю… але йому тоді було дванадцять. Їм обом було по дванадцять тієї осені, коли розум і тіло були значно гнучкішими.
Джек повільно роззирається, але не бачить нічого, крім безкраїх полів (туман над ними розсіюється з настанням ранкового тепла) і синьо-сірих лісів позаду себе… На південний захід десь із милю тягнеться ґрунтова дорога. За нею на горизонті, чи то навіть за горизонтом, на бездоганному літньому небі видніється димок.
Піч — ні, думає Джек, не може бути — надворі липень, можливо, невеличкий завод. І…
Він чує свист, три довгих слабких гудки, що линуть здалеку. Здається, серце вистрибує з грудей, рот розтягується в безпорадній усмішці.
— Там Міссісіпі, їй-богу, — каже він, і немов на підтвердження цього навколо нього польові метелики витанцьовують свій вранішній мереживний танок. Це Міссісіпі, чи як тут її називають. А свист, мої друзі й сусіди…
Ще два розкотистих гудки зустрічають новий літній день. Вони тихі, бо линуть здалеку, так, але зблизька вони були б гучними. Джек у цьому переконаний.
— Це корабель на річці. Величезний, чорт забирай. Можливо, пароплав.
Джек прямує до дороги, переконуючи себе, що це сон, проте анітрохи в це не вірить, хоча й тримається за цю версію, як акробат за балансуючу жердину. Пройшовши приблизно сотню ярдів, він озирається й дивиться назад. Темна лінія зім’ятої тимофіївки, починаючись від того місця, у якому він приземлився, веде аж до нього. Це його слід. Єдиний слід. Далі ліворуч (фактично якраз позаду нього) — житниця й вітряк. «Це мої будинок і гараж, — думає Джек, — принаймні у світі “Шевроле”, війни на Близькому Сході та шоу Опри Вінфрі».
Він іде далі і вже майже дістається дороги, аж раптом починає розуміти, що на південно-західному горизонті щось більше, ніж димок. Також відчувається певна вібрація. Вона б’є в голову, мов мігрень. До того ж біль періодичний, залежить від напрямку його руху. Якщо він повертається занімілим обличчям до півдня, частота пульсації зменшується. Повертається на схід — зникає. На північ — майже немає. А коли крутиться навколо себе — починається наново.
Тепер іще гірше,
