Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

— Руслане? Що ти тут робиш? — не приховуючи щирого здивування випалила Марго.

Ось кого не очікувала сьогодні побачити, так це начальника охорони Кирила.

— Маргарито Андріївно? — здригнувся, немов від удару батогом. Ніяково зім’яв газету, скинув ноги зі столика, — Доброго ранку, Маргарито Андріївно.

Підхопившись відклав ранкову пресу на диван. Пригладив скуйовджене волосся, хоч це й не додало порядку зачісці.

Машинально кивнувши на знак вітання дівчина насилу стрималася, щоб не розсміятися від посталої картини. Кумедний цей Руслан. На відміну від Калача завжди викликав мимовільну симпатію, хоча спілкуватися доводилося виключно в рамках — здрастуйте до побачення.

Ледве старше самої Маргарити. На вигляд серйозний, похмурий, ніби сканував наскрізь зіницями арктичного океану, але вічно потерті джинси, проста футболка й легка щетина здорово розбавляли грізний образ. А якась незграбність у діях і рухах нагадували в Руслані нешкідливого ведмедя. Зовні страхітливий, а насправді шкоду може спричинити хіба що випадково.

Часом Одинцова дивувалася, яким чином Буртенку, або Бурому, як кликали його хлопці з охорони, вдалося увійти в довіру до Кирила й зайняти таку високу і відповідальну посаду. Зазвичай Рощин намагався оточити себе людьми дещо іншого типу. Явно не за красиві очі Руслана взяли на роботу. Швидше за все, виправдовував себе, як професіонал.

— Що тут робиш? — поцікавилася, помітивши, як розгубився Бурий. Ніби не знаючи, куди себе подіти — сидіти в очікуванні вказівок, або йти, продовжував розглядати Марго. — Думала, ти в місті.

— Викликав Кирило Сергійович, — апатично зізнався Руслан.

— Дивно. Кирило говорив, твоя присутність там потрібніша.

— Я теж так думав, тому й надіслав із вами Макса, — ствердно кивнувши чоловік почав потроху розслаблятися.

— Причину, через яку Кирило Сергійович позвав, знаєш? — допитувала, прекрасно розуміючи, що Рощин нічого просто так не робить, тим більше не відриває людину від справ на догоду дрібницям.

— Він хіба не сказав? — щиро здивувався Буртенко.

Так, стає все цікавіше.

— Повинен був? — сунувши руки в кишені штанів Одинцова пройшлася углиб кімнати, подумки перебираючи можливі варіанти.

— Не знаю, — проводжаючи Маргариту спантеличеним поглядом, — просто, як би це…

— Руслан поїде з тобою до Чернишевського! — розриваючи незручність моменту сталевим голосом звідкись із-за спини пролунала відповідь Кирила.

— Що? — брови Одинцової ошелешено зметнулися вгору і вона, круто обернувшись, з подивом подивилася на Рощина.

Чекала всякого: заборон, збурень, криків, що просто замкне її в будинку, але ніяк не нахабного стеження. Тут запальний і імпульсивний Рощин переплюнув сам себе.

— Що чула, — грубо зронив чоловік.

Не дивлячись на Одинцову пройшов мимо. Плюхнувшись у крісло, у якому недавно сидів Руслан, схопив зім’яту газету і з удаваним інтересом спробував вчитатися в текст.

— Кириле, можеш пояснити? — перекладаючи увагу з Рощина на Бурого.

Останнього не особливо приваблювало бути присутнім при сварці господарів, він раз у раз поглядав на вихід.

— Руслан буде супроводжувати тебе всі три дні на території Чернишевського. Що не зрозумілого? — виглянувши з-за газети пояснив Кирило.

— Все незрозуміло. Як ти собі це уявляєш?

— Кирило Сергійович, я це… — тямлячи, що пора тікати, невпевнено втрутився Буртенко, махнув головою в бік дверей.

— Вийди, Рус, — схвально кивнув Рощин.

Двічі повторювати було не варто, Бурий у лічені миті зник із вітальні. Кирило, відклавши пресу, в упор поглянув на Марго та заявив:

— Чого обурюєшся? Став на заваді твоїм планам перепихнутися з Вовкодавом на дозвіллі?

— Рощине, що ти за людина? — прикрила повіки Одинцова. — Ти не чуєш мене.

— Скажеш, не маю рації? — повільно піднімаючись.

— Ні, не маєш.

— Маргарито, хочеш чи ні, Бурий поїде з тобою, — проходячи повз дівчини. — Не через ревнощі чи примхи. Я не збираюся відпускати свою жінку в лігво звіра одну, без підтримки. Мені плювати, ким тобі раніше був Чернишевський, я не можу ручатися за його адекватність. Раптом він вирішив тебе переманити на свою сторону, або гірше того, узяти в заручниці, щоби після мене шантажувати.

— Кирило, — із жахом поглядаючи вслід чоловіку завила дівчина, — Ти у своєму розумі?

— Я не можу тобою ризикувати, Марго. Або їдеш із Русланом або не поїдеш взагалі, — Рощин вийшов із вітальні, даючи зрозуміти, що розмову закінчено і змінювати своє рішення не має наміру.

Зовсім скоро Маргарита сама переконалася в цьому. Початковий подив і бажання обуритися з успіхом зникли після сніданку, на якому Кирило всіляко ігнорував її. Кожен раз обривав на пів слова, ледь встигала сказати пару фраз. Спочатку включав дурня, з проханнями саме в цей момент передати сіль, хліб, серветку й далі за списком. До закінчення трапези й поготів відкрито заявив: якщо спробує вставити слово поперек, закриє в кімнаті та не випустить до моменту повернення в столицю. Чоловіка не хвилювало, як відреагує Чернишевський на запланований фарс. Адже Олег підписувався виключно на Маргариту, без зайвих доповнень, і хто знає, як прийме наглядача Кирила. Головне, щоб не стало гірше.