Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Так, — голос чоловіка звучав глухо та сконфужено. Він схилився над схемою і став розглядати її так, наче бачив уперше.

— Скільки там? — напосідала жінка.

— Е…

— Скажи мені, скільки між камерою та місцем, куди долетіли уламки! — гарячкувала Діана.

Шкали масштабування на схемі аеропорту не було. Знаючи ширину злітних смуг, Марсель на око оцінив відстань від термінала до смуги 04R-22L, якою рознесло центральну частину лайнера.

— Метрів шістсот, — пробурмотав він. Іронічної усмішки як не було. — Може, навіть більше.

— Шістсот метрів — це ж не триста, правда? — із сарказмом запитала Діана. — Ми бачимо уламки завбільшки з футбольний м’яч на чорно-білому відеозаписі на відстані більш ніж півкілометра. Як можна було не побачити обліплений яскравими сигнальними вогнями дванадцятитонний снігоочисник?

Марсель Лакруа промовчав, не відводячи збентеженого погляду від аркуша зі схемою. За хвилину він стрепенувся, кілька разів кліпнув, підсунув, ледь не перекинувши тарілку, ноутбук і знову запустив ролик із записом з камери спостереження, розташованої біля рукава В5. Він зберігав мовчанку, хоча сірі очі покруглішали і заблищали, як і Діанині. І причиною того блиску було не божоле́ із яскравим, різким смаком.

— Як думаєш, скільки їм треба було, щоб розгледіти снігоочисник? — жінка говорила плутано, проте Марсель розумів, що вона має на увазі. — Ну, щоб вчасно зреагувати…

На цей раз він відповів, хоча голос звучав глухо і скидався на знекровлене відстанню відлуння:

— Це залежить від посадкової маси літака, швидкості й напрямку вітру, швидкості, з якою «ААРОН 44» заходив на посадку… Треба порахувати, щоб сказати точно. Але, гадаю, приблизно кілометр, може, більше, може, трохи менше.

— Я думаю про неможливе, правда? — Діана трохи відхилилась у незручному кріслі, одночасно відсуваючи аркуш із METAR’ом від себе. — Кілометр — це забагато для такого снігопаду?

— Не знаю, — Марсель задумливо м’яв пальцями рельєфне підборіддя. Повторний перегляд відеозапису щось зрушив у його голові, примусив замислитись, і через це раніше чітка і виразна картинка катастрофи «ААРОНа 44» похитнулася, поплила. У мозок пролізли черв’ячки сумнівів. — Потрібно дочекатись даних із «чорних скриньок», тоді можна буде точно сказати, за скільки часу до зіткнення пілоти зреагували і спробували повести літак на друге коло. А поки я можу попросити Жана Лебрюна зібрати всі PIREP’и[76], надіслані з літаків, які летіли над аеропортом Париж-Північ перед катастрофою. Сподіваюсь, таким чином удасться отримати більш детальну картинку погодних умов, за яких приземлявся «ААРОН 44».

— Що таке «пайрепи»? — українка знову відчула, як сором защипав під язиком: вона поняття не мала, що таке пілотські погодні звіти.

— Дані про стан погодних умов над кожним аеропортом фіксують раз на годину, на їхній основі формують уніфіковані звіти METAR, які розсилають усім літакам, що летять або збираються вилетіти до цього аеропорту. Проте в тому разі, коли літак потрапляє в зону високої турбулентності, у сильну грозу чи щось таке, пілот може сформувати власний звіт, у якому зазначає час і місце складання звіту, описує погодні умови, про які хоче попередити інші літаки, що знаходяться неподалік. З літака цей звіт надсилають по радіо до найближчої наземної метеостанції або аеропорту, після чого повідомлення декодують і передають далі — погодним службам і на станції управління повітряним трафіком. Це і є PIREP, скорочено від pilot report.

— Способи шифрування даних у звітах METAR і PIREP відрізняються?

— Так, але не дуже.

— Зрозуміло, — сказала Діана. — Ти не проти, якщо я заберу це собі? — вона показала на аркуш з METAR’ом. — І, ем, зможеш роздобути ці… «пайрепи»?

Марсель вважав, що легше дочекатися результатів розшифрування самописців, проте не став заперечувати Діані.

— О’кей. Я зателефоную Жану Лебрюну і попрошу, щоб він зібрав і надіслав мені всі пілотські звіти, що надійшли наземним станціям безпосередньо перед катастрофою.

— Скільки це займе часу?

— Небагато. Якщо Лебрюн не спить, то збере PIREP’и за півгодини. Щойно отримаю, відразу перешлю їх тобі.

— Чудово!

Підійшов розповнілий власник ресторану і, перепросивши, нагадав Марселю, що вони мусять звільнити столик за десять хвилин. Француз зиркнув на годинник, подякував за нагадування і попросив рахунок.

Діана рвалася заплатити за себе, але Марсель відмовився, сказавши, що розрахується за вечерю з грошей, виділених ВЕА на представницькі витрати.

Поки Марсель Лакруа оплачував рахунок і телефонував Жану Лебрюну, Діана вийшла до туалету і там зателефонувала Гені.

Геннадій підняв трубку після першого гудка, що було непоганим знаком:

— Привіт.

— Як хом’яки? — прикусивши губу і роздивляючись власне відображення в дзеркалі, запитала Діана. Божоле́ виявилось не таким легким, як здавалося, і добряче розслабило її.

— Які саме? — бадьорим голосом віджартувався Гена. До вечора він нарешті оклигав від учорашньої пиятики. — Ті, що ти купила, чи ті, що привела?

— І перші, й другі.

— Перші — гризуть усе, що бачать, а з другими — сорок секунд, політ нормальний! — відрапортував чоловік.

— Це добре, — вона зітхнула. — До мами телефонував?

— Вона сама мені телефонувала. Жалілась на тебе.

— О, Боже… — мабуть, тільки у її сім’ї теща здатна телефонувати зятеві й скаржитися на нездару-дочку.

— Забий! Ми мило поспілкувалися.

«Хто б сумнівався!»

— А Даня? Ще не дістав її? — запитала Діана.

— По ходу, в процесі. Хоча, судячи з тону розмови, до ночі маман ще протримається. Стосовно незворотних змін у її нервовій системі нічого певного сказати не можу, але жити буде. А там… — Гена зробив театральну паузу. — Єдине, про що молитимуся вночі, — щоб завтра зранку Софія Борисівна прокинулась раніше, ніж Даня покакає.

Діана пирснула:

— Це точно!

— А ти як?

При цих словах перед її очима чомусь постав Марсель Лакруа з широкими долонями і покатими плечима, а в ніздрі, лоскочучи, просотався незнайомий запах чоловічих парфумів. Діана розвернулась спиною до дзеркала. Говорити з Геною про будь-що, що не стосується дітей, вона не хотіла. Бажання якнайшвидше закінчити розмову наповнило голос кригою.

— Нормально, — збайдужіло відповіла вона. — Багато роботи.

— Уже знаєш, що відбулося з літаком? — Гена відчайдушно відтягував мить, коли дружина покладе трубку.

— Врізався у снігоочисник, решта тебе не стосується. Вибач, Гено, я мушу бігти. Набирай — навіть серед ночі, — якщо