Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером
— Та вже ж, — стогнав чоловік. — Найпрекрасніше дитя на світі, в неділю йому минуло тринадцять тижнів. Учора в нього прорізався перший зуб.
Він аж нетямився, коли кидав погляд на собачу морду. Раз він рвонувся до кошика задушити собаку — мені насилу пощастило врятувати бідолашну тварину.
— Хіба воно винне? — доводив я. — їй-бо, йому прикро не менше, як вам. Це хтось пожартував з вами — вийняв дитину й посадив собаку, якщо взагалі тут коли-небудь була дитина.
— Що ви хочете цим сказати?
— А те, — кажу, — що ви вже даруйте мені, сер, але люди, які возять дітей у собачих кошиках, — вони трохи не сповна… Ви звідки їдете?
— З Бенбері,— каже він. — Мене там добре знають.
— Звісно, знають, — я йому. — Ви, либонь, із тих молодиків, що їх усюди добре знають.
— Я — містер Мілберрі, бакалійник з Гай-стріт.
— Але тоді чого вас принесло сюди з собакою?
— Ет, дайте мені спокій! — вигукнув він. — Я ж кажу вам, що не знаю. Моя жінка приїхала сюди доглядати хвору матір, і в кожному листі вона пише, що скучила за своїм Еріком…
— У неї розвинений материнський інстинкт, — зауважив я. — За це можна похвалити.
— Я сьогодні рано звільнився, — провадив він далі,— отож взяв дитя з собою, щоб зробити їй приємність.
Матір вона не може надовго покинути, а я не можу піти туди, бо теща мене не терпить. Я й вирішив спинитися тут, а Міллі, цебто дружина, прийде, коли буде нагода. Я хотів, щоб це була їй несподіванка…
— І справді буде несподіванка, — докинув я.
— Не жартуйте! Мені зараз не до жартів. Я можу образити вас!
Він мав слушність. Хоча становище й було комічне, сміятись тут не годилося.
— Але навіщо ж ви поклали його в собачий кошик? — запитав я.
Містер Мілберрі відповів дратливо:
— Це ніякий не собачий кошик. Це кошик для пікніків. Я не наважився нести дитину на руках, щоб не глузували з мене хлопчаки на вулиці. А спати наш малий мастак, тож я й подумав, що як улаштую йому тут м’яке й затишне кубельце, він проспить собі всю дорогу. Я взяв його з собою і ні хвильки не спускав з колін. Тут без нечистої сили не обійшлося! Це все дияволові витівки, от що я вам скажу.
— Дурниця, — відказав я. — Пояснити це все можна, треба тільки пометикувати. Ви певні, що це той самий кошик, у який ви поклали дитину?
Містер Мілберрі трохи заспокоївся; підвівшись, він уважно оглянув кошик:
— Дуже схожий. Але я не можу заприсягтися, що він мій.
— Ви сказали, що не випускали його з рук. Це правда?
— Правда, — підтвердив він. — Кошик увесь час був у мене на колінах…
— Але це безглуздя… Звісно, якщо тільки не ви самі поклали в нього собаку замість дитини. Ні, ви спробуйте спокійно все пригадати, — я ж не ваша дружина, я хочу вам допомогти. Може, ви все-таки відходили від нього. Я нічого не матиму проти.
Він задумався і раптом увесь прояснів:
— Їй-богу, ви вгадали! Я на одну секунду залишав кошик на платформі в Бенбері, коли бігав купити газету!
— Оце тепер ви говорите, як розумна людина. І… стривайте-но, якщо я не помиляюся, завтра перший день собачої виставки в Бірмінгемі?
— Здається, й справді…
— Ну, тепер ми вже близько від мети, — сказав я. — Безперечно, цього собаку, запакованого в кошик, подібний до вашого, везли у Бірмінгем. Оце так собача опинилось у вас, а ваше немовля у його власника. І хто його зна, котрий із вас дужче шаліє. Він, мабуть, гадає, що це зумисне йому підкинуто.
Містер Мілберрі прихилився головою до спинки ліжка і застогнав.
— Зараз прийде Міллі,— белькотів він, — і я муситиму їй сказати, що наша дитина помилково потрапила на собачу виставку! У мене не вистачить на це духу, ні-ні!
— Їдьте в Бірмінгем і спробуйте її відшукати. Ви встигнете на п’яту сорок п’ять і до восьмої повернетесь.
— Поїдьмо разом! — попрохав він. — Ви добра людина, поїдьте зі мною. Я сам просто не можу їхати…
Він казав правду. Його б задавила перша коняка на дорозі.
— Гаразд, — погодився я. — Якщо хазяїн не буде заперечувати…
— Ні, він не буде… Він не може… — заламуючи руки, бурмотів містер Мілберрі.— Скажіть йому, що від цього залежить щастя людського життя. Скажіть йому…
— Я йому скажу, що від цього залежатиме півсоверена для його кишені. Це його швидше переконає.
Так і вийшло, і за двадцять хвилин ми втрьох — я, містер Мілберрі й собача в кошику — вже їхали у вагоні третього класу до Бірмінгема.
Аж тоді я зрозумів, яке важке діло чекає на нас. Припустімо, що й справді цуцика везли в Бірмінгем на виставку. Припустімо навіть, що хтось бачив, як чоловік з кошиком, відповідним до нашого опису, виходив з поїзда о п’ятій тринадцять. Але що далі? Хіба перепитувати всіх візників у місті? І знов-таки — на той час, коли ми знайдемо дитину, чи варто буде її ще розпаковувати? Однак про свої сумніви я вирішив помовчати. Бідний батько й так уже доволі підупав духом. Я навіть силкувався трохи його розважати. І коли він удвадцяте спитав, чи побачить ще бодай раз своє дитя, я гостро урвав його:
— Е, годі вам верзти дурниці. Надивитеся ще на свій скарб. Діти так легко не губляться. Це тільки в театрі буває, що комусь там потрібна чужа дитина. Свого часу я знав усіляких мерзотників, але чужих дітей можна було довірити будь-кому з них. І не думайте, що ви її загубите. Повірте мені: хоч би до кого вона потрапила, ця людина не матиме спокою, поки не поверне її законному власникові.
Такі мої слова дуже його підбадьорювали, і коли ми доїхали до Бірмінгема, настрій у нього помітно покращав. Ми звернулись до начальника станції, і той опитав носіїв, що були на платформі під час прибуття поїзда о п’ятій тринадцять. Усі в один голос заявили, що не бачили пасажира з таким кошиком. Начальник станції, сам батько родини, дізнавшись, у чому справа, телеграфував у Бенбері. Касир Бенбері пам’ятав лише трьох чоловік, які брали квитки на цей поїзд. Один з них був містер Джесап, місцевий торговець зерном; другий — невідомий, їхав до Вулвергемптона; а третій — сам містер Мілберрі. Становище здавалося вже безнадійним, коли це виручив якийсь хлопчисько-газетяр.
— Я бачив одну стару даму, — заявив він. — Вона наймала візника і несла точнісінько такого кошика.
Містер Мілберрі мало не кинувся хлопцеві
