Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером
Відтоді минуло вже три роки, і, можливо, згодом діло з'ясується, бо стане видно, яке дитя на кого схоже. Але хоч би там що казали, а я певен: до тримісячного віку їх ніяк не розрізниш.
Генрі змовк і задивився в задумі на далекий Маттергорн, осяяний рожевим відблиском вечірньої заграви.
Він був не чужий поезії — така риса часто властива кухарям та кельнерам. Мені здається, що повсякчасне перебування серед смачних і теплих наїдків розвиває ніжні почуття. В усякому разі, найсентиментальнішою людиною, яка будь-коли траплялась мені в житті, був один ковбасник із Фаррінгтон-род. Рано вранці він міг мати стриманий і діловий вигляд, та коли з ножем і виделкою в руках він чаклував над казаном із сосисками або над гороховим пудингом, перший-ліпший волоцюга міг розчулити його зовсім неймовірною байкою.
— Проте найдивовижніша історія з немовлям сталась в Уоріку, в роковини коронації королеви Вікторії,— трохи перегодом озвався Генрі знову, все дивлячись на засніжені вершини гір. — Цього я повік не забуду.
— А це пристойна історія? — запитав я. — Мені годиться її вислухати?
Подумавши, Генрі вирішив, що ця історія мені не завадить, і почав розповідати.
— Він приїхав у омнібусі з поїзда чотири п’ятдесят дві. При ньому була валізка й великий кошик, як я гадав, з білизною. Коридорного до кошика він не підпустив, а сам потяг його в номер. Ніс він його поперед себе і дорогою встиг кілька разів забити пальці об стіну. На повороті сходів він послизнувся й добряче вдарився головою об поруччя, але кошика не випустив з рук, тільки лайнувся і рушив далі. Я бачив, що він знервований і чимось збентежений, але в готелі на таке не зважаєш. Якщо людина за кимось женеться або за нею хтось женеться, то де ж їй і зупинитись, як не в готелі. Аби лиш по ній не видно було, що вона втече не розрахувавшись, а решта байдуже.
Однак цей чоловік зацікавив мене своєю молодістю й невинним лицем. До того ще мені було там нуднувато після тих місць, де я працював раніше. Бачте, коли цілих три місяці обслуговуєш самих лише безталанних комівояжерів та ніжні парочки з путівниками, хоч-не-хоч зрадієш абичому, тільки щоб воно обіцяло розвагу.
Ввійшовши за новим постояльцем до його номера, я поцікавився, чи не потрібно йому чого. Він, полегшено передихнувши, поставив кошик на ліжко, скинув капелюха, витер лоба й тільки тоді обернувся до мене.
— Ви одружені? — запитав він.
Хоч це й дивна річ — ні сіло ні впало запитувати таке в служника, — я, однак, не стривожився: адже питала не жінка.
— Та як вам сказати, — відповідаю, — не зовсім. — Я тоді був тільки заручений, та й то не з тією, з якою потім побрався. — Але це нічого, якщо вам треба поради…
— Ні-ні, я не до того, — не дав він мені докінчити. — Тільки, прошу вас, не смійтеся. Якби ви були одружені, ви б краще мене зрозуміли. Є тут у вас тямущі жінки?
— Жінки в нас є,— відповідаю йому. — Але чи тямущі — то це як з якого боку. Звичайні жінки. Вам покликати покоївку?
— Так, так, — зрадів він. — Ні, стривайте, спершу розкриємо.
Він почав розплутувати шворку на кошику, потім кинув її і тихенько засміявся.
— Ні,— каже, — відкривайте ви! Тільки обережніш — на вас чекає несподіванка.
Я не вельми полюбляю несподіванки, бо з досвіду знаю, що здебільшого вони бувають не дуже приємні.
— А що там усередині? — поцікавився я.
— Побачите, коли розв’яжете, — воно не кусається. — І знов сміється.
Ну, нехай, гадаю собі, ризикну, на вигляд ти наче не підозрілий тип. Але потім мені спало на думку щось таке, що я аж завмер зі шворкою в руках.
— А там, — питаю, — не труп?
Він раптом побілів як стіна і схопився за поличку над каміном.
— Боже мій, ви так не жартуйте! — каже мені.— Я про це й не подумав. Розв’язуйте швидше!
— Гадаю, сер, що краще було б вам це зробити самому, — відказую я. Вся ця історія раптом здалась мені дуже непевною.
— Я не можу, — каже він, — після цих ваших слів… Мене аж колотить. Розв’язуйте швидше й скажіть, чи все гаразд.
Цікавість перемогла. Я розв’язав шворку, підняв покришку й заглянув у кошик. Чоловік стояв, одвернувшись убік.
— Все гаразд? Живий? — питає він.
— Живісінький, — відказую.
— І дихає?
— Кепський у вас слух, сер, колії ви не чуєте, як він дихає.
І справді, та істота в кошику сопла так гучно, що чути було й на вулиці. Чоловік прислухався, і йому відлягло від серця.
— Слава тобі, господи! — Він з полегкістю зітхнув і важко впав у крісло біля каміна. — Я про це й не подумав: адже його цілу годину трясло в кошику, і він запросто міг задихнутися під ковдрою… Ні, тепер ніколи не робитиму таких дурних витівок!
— Ви, певне, його любите, — поцікавився я.
Він зиркнув на мене.
— Люблю? Таж це мій син! — І знову зайшовся сміхом.
— О! — вигукнув я. — В такому разі я маю честь говорити з містером Костером Кінгом?
— Костером Кінгом? Моє прізвище Мілберрі…
— А ось же на кошику наліплено, що батько цієї істоти Костер Кінг від Зірки, а мати Дженні Діне від Диявола Дарбі.
Він пильно подивився на мене й хутко поставив між нами стільця. Тепер надійшла його черга подумати, що він розмовляє з божевільним. Але потім йому здалося, що я не дуже небезпечний, і, підійшовши ближче, він заглянув у кошик. І враз у нього вихопився нелюдський зойк. Він стояв по один бік кошика, я — по другий. Крик розбудив собаку: він підвівся, сів і усміхнувся спершу одному з нас, тоді другому. Це був цуцик місяців дев’яти, чистопородний бульдог.
— Моє дитя! — верещав чоловік, аж очі в нього мало не рогом лізли. — Це не моє дитя! Що сталося? Я божеволію?
— Та начебто, — кажу йому. — Не хвилюйтеся і скажіть, що ж ви сподівалися побачити.
— Моє дитя! — кричав він. — Єдине моє дитя, мою дитину!
— Ви хочете сказати — справжню дитину? — допитувавсь я. — Людське дитя? — Дехто так по-чудному говорить про своїх собак, що
