Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером
Одного разу я чув, як вона запитувала схвильовану власницю дохлого кота:
— А що ж я маю з ним робити? Зварити, може, чи що?
— Це мій кіт, ясно? — відповіла дама.
— Ну й добре. Але сьогодні я не готую смаженої котятини. Забирайте його на котячий стіл. Цей стіл мій!
Спершу на «відновлення справедливості» мені вистачало півкрони, але поступово коти подорожчали. Доти вважавши їх дешевими, я був дуже вражений, коли переконався, як високо власники цінують своїх котів. Я навіть без усяких жартів подумував, чи не взятись розводити котів на продаж. При цінах, що встановились у цьому селі, я міг би загрібати добрі гроші.
— Ось подивіться, це робота вашого звірюки, — сказала мені одна розгнівана жінка, до якої мене викликано серед обіду.
Я подивився. «Роботою» Томаса-Генрі виявилось жалюгідне сухоребре створіння, що йому на тому світі напевно було краще, ніж на цьому. Якби цей бідолаха був моїм, я б ще й подякував Томасові-Генрі, але декотрі люди не розуміють своєї вигоди.
— Я б і за п’ять фунтів не віддала такого кота! — заявила та сама жінка.
— Воля ваша, — заперечив я, — але, гадаю, ви вчинили б нерозумно. Бо я вам за цього кота більше, як шилінг, не дам. Якщо ви маєте надію десь одержати більше, — будь ласка.
— Хіба це кіт? Це ж християнин! — сказала жінка.
— Я не купую мертвих християн, — твердо відповів я. — А якби й купував, то за нього дав би щонайбільше шилінг. Нехай він буде християнин чи кіт, як собі хочте, але все одно він вартий хіба що шилінга.
Кінець кінцем ми зійшлися на вісімнадцяти пенсах.
Вражала мене й кількість котів, що їх Томас-Генрі примудрявся зводити зі світу. Це була чиста різанина.
Тепер у мене завівся звичай щовечора заходити на кухню для оглядин дохлих котів, що надійшли за день. Отож заходжу я одного разу на кухню й серед інших бачу на столі кота рідкісної смугастої масті.
— Він вартий півсоверена, — промовив хазяїн кота, стоячи тут-таки з кухлем пива у руці.
Я підняв небіжчика й уважно приглянувся.
— Учора його вбив ваш кіт, — вів далі власник жертви. — Ніякого сорому нема!
— Мій кіт уже-тричі вбивав його, — відповів я. — В суботу він був власністю місіс Геджер, у понеділок — місіс Майєрс. Я вже тоді щось запідозрив, але ще не був певен і зробив позначку. Тепер я бачу, що це той самий кіт. Тож послухайте моєї ради й закопайте його, поки не пішла по селу зараза. Мені байдуже, скільки в кота життів, я плачу за одне.
Не раз у Томаса-Генрі бували нагоди виправитись, однак що не день він поводився гірше й гірше. Його злочини поповнилися браконьєрством, він став красти курчат, і мені набридло розплачуватись за його гріхи.
Садівник, з яким я вирішив порадитись на цю тему, сказав, що йому й раніше траплялося бачити таких котів.
— Але як же його вилікувати? — запитав я.
— А дуже просто, сер: камінь на шию та й у воду, — відповів садівник. — Це непоганий лік.
— Тоді, може, дамо йому дозу, — запропонував я.
Садівник так і зробив, і нашим знегодам настав кінець.
Бідолаха Томас-Генрі! Його приклад засвідчує, як легко бути порядним, коли немає спокус. Джентльменові, що народився й виріс в атмосфері Реформ-клубу, — чого йому сходити на манівці? Мені шкода Томаса-Генрі, і я вже не вірю, що сільське повітря сприятливо впливає на моральність.
Несподіванка містера Мілберрі
— Ні, про це з ними й мови не заводь, — сказав Генрі, що стояв на балконі з перекинутою через руку серветкою і попивав бургундське, яким я його почастував. — А хоч і скажи їм, то однаково не повірять. Але це правда. Коли вони без одежі, жодна їх не розрізнить.
— Хто не повірить і у віщо? — запитав я.
Генрі мав чудну звичку міркувати з приводу власних невисловлених думок, що надавало його мові досить загадкового характеру.
Щойно перед цим ми балакали про те, чи сардинки краще годяться для закуски, чи перед печенею. Отож тепер мені було невтямки, чому сардинки на відміну від інших риб такі недовірливі, і я намагався уявити одежу, що личила б трохи важкуватій сардинячій статурі. Генрі поставив свій келих і спробував пояснити мені, в чому річ.
— Це я про жінок. Вони нізащо не відрізнять одне голе немовля від іншого. Моя сестра нянькою служить, то вона може вам підтвердити, коли ви хочете, що до тримісячного віку вони всі геть однаковісінькі. Звісно, можна розрізнити хлопчика й дівчинку або християнське дитя й чорношкіре бісеня. Але шкода навіть гадки, що як вони голі, то хтось може з певністю сказати, що ось це, мовляв, Сміт, а он то — Джонс. Роздягніть їх, загорніть у простирало й поміняйте місцями — і я ладен битись об заклад, що ви нізащо в світі не розрізните їх.
Щодо мене особисто, то я охоче погодився з Генрі, однак зауважив, що мати цього самого малого Джонса чи там Сміта, певно, має якусь прикмету, щоб розпізнати свою дитину.
— Аякже, це вони вам і самі скажуть, — заперечив Генрі.— Звісно, я не маю на думці тих випадків, коли в дитини якась родимка або косе око. Але якщо говорити взагалі про немовлят, то вони всі такі схожі між собою, як сардинки того самого розміру. Ось я знаю випадок, коли одна дурна нянька в готелі переплутала двох немовлят і матері досі не певні, чи в кожної з них своя дитина.
— То ви гадаєте, — сказав я, — що не було зовсім ніякого способу розрізнити немовлят?
— Та нехай би тобі хоч блоха одного вкусила, а то й такої різниці не було, — відповів Генрі.— Вони мали однакові гулі, однакові подряпини, і народились мало не в той самий день, і на зріст, і вагою були такі самі. В одного батько був білявий і високий, а в другого — чорнявий і низенький. Жінка білявого була невеличка брюнетка, а в чорнявого — рослава блондинка.
Цілий тиждень вони по десятку разів на день мінялися немовлятами і галасували так, що аж похрипли. Кожна була певна, що
