Код да Вінчі - Ден Браун

якийсь момент протягом минулого сторіччя поповзли чутки, що Пріорат змінив правила. Можливо, це було пов’язано з появою нових електронних засобів прослуховування. Так чи інакше, Пріорат Сіону присягся більше ніколи не вимовляти, де заховано священний скарб.

— Але як же вони тоді передавали цю таємницю? — запитала Софі.

— Ось тут і з’являється наріжний камінь, — відповів Ленґдон. — Коли один із чотирьох членів найвищого рангу вмирав, троє інших обирали наступного кандидата в сенешалі з нижчих ланок організації. Але новому сенешалеві не одразу говорили, де заховано Ґрааль, а натомість давали випробування — він мав довести, що вартий довіри.

Софі чомусь занепокоїлась, і Ленґдон раптом пригадав, як вона розповідала, що дідусь час від часу влаштовував їй гру в пошуки скарбу — preuves de mérite. Очевидно, пошук наріжного каменя відбувався за такою самою схемою. Крім того, такі випробування були дуже поширені в таємних товариствах. Найбільше прославились у цьому масони: члени цього ордену піднімалися на вищу сходинку, довівши, що вміють берегти таємницю. Вони багато років виконували ритуали і проходили численні випробування, що ставали дедалі складнішими, аж доки не досягали найвищого звання — масона тридцять другого ступеня.

— Отже, наріжний камінь — це випробування! — вигукнула Софі. — Відкривши його таємницю, кандидат у сенешалі доведе, що заслуговує на ту інформацію, яка там захована.

Ленґдон кивнув.

— Я й забув, що ти не новачок у таких справах.

— Я це знаю не тільки від дідуся. У криптології це називають «мовою, що сама собі служить доступом». Якщо ти достатньо кмітливий, щоб прочитати її, то тобі дозволено дізнатися, про що йдеться.

Ленґдон на мить завагався, не знаючи, як краще висловитись.

— Софі, ти розумієш: якщо це й справді той самий наріжний камінь і твій дідусь мав до нього доступ, то це означає, що він займав дуже високе становище в Пріораті Сіону. Очевидно, він належав до найвищої четвірки.

Софі зітхнула.

— Він і справді займав високе становище в якомусь таємному товаристві. Я це знаю напевно. Думаю, це був Пріорат Сіону.

Ленґдон здивувався.

— Ти знала, що він належав до якогось таємного товариства?

— Десять років тому я побачила щось таке, чого не повинна була бачити. Відтоді ми з ним не розмовляли. — Вона помовчала. — Дідусь не просто належав до найвищого ешелону... Гадаю, він був найголовнішим.

Ленґдон не міг у це повірити.

— Великим магістром? Але... як ти могла про це дізнатися?

— Я б не хотіла про це говорити. — Софі відвернулась. Ленґдон побачив на її обличчі рішучість і страждання.

Він був приголомшений. Жак Соньєр? Великий магістр? Попри всі неймовірні наслідки, що випливали з такого відкриття, Ленґдон мав дивне відчуття, що це було б цілком логічно. Зрештою, попередні великі магістри Пріорату теж були видатними громадськими діячами, відданими мистецтву. Доказ цього багато років тому знайшли в Паризькій національній бібліотеці, в паперах, які стали відомі під назвою «Les Dossiers Secrets».

Ці папери читав кожен історик, що цікавився Пріоратом Сіону, і кожен шукач Ґрааля. «Dossiers Secrets» значились у каталозі під номером 4° lml 249, їх автентичність не викликала сумнівів. Вони підтвердили те, що історики підозрювали вже віддавна: великими магістрами Пріорату свого часу побували Леонардо да Вінчі, Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо і, вже пізніше, Жан Кокто, відомий паризький художник.

То чом би й не Жак Соньєр?

Сумніви Ленґдона поглибшали, коли він подумав, що минулого вечора мав зустрітися із Соньєром. «Великий магістр Пріорату Сіону призначив мені зустріч. Навіщо? Щоб потеревенити про мистецтво? Малоймовірно». Але зрештою, якщо інтуїція Ленґдона не підводила, великий магістр Пріорату Сіону щойно передав онуці легендарний наріжний камінь і водночас наказав знайти Роберта Ленґдона.

Це неможливо збагнути!

При всій своїй багатій уяві Ленґдон не знаходив пояснення вчинкам Соньєра. Навіть якщо той думав, що його життя в небезпеці, то залишалося ж іще троє сенешалів, які теж знали таємницю, і це гарантувало безпеку Пріорату. Навіщо було Соньєрові так ризикувати і віддавати наріжний камінь онуці, тим паче що вони давно розірвали стосунки? І навіщо було втягувати в це Ленґдона... практично незнайомця?

«Якоїсь частини у цій складанці бракує», — подумав Ленґдон.

Але з відповідями, очевидно, доведеться почекати. Авто різко сповільнило рух, і Софі з Ленґдоном насторожились. Під шинами зашурхотів гравій. Навіщо він з’їжджає на узбіччя? Берне сказав, що вивезе їх якнайдалі за місто, де вони будуть у безпеці. Фургон тепер їхав повільно, очевидно, дуже нерівною дорогою. Софі стривожено подивилась на Ленґдона і поспішно замкнула скриньку з криптексом. Ленґдон знову прикрив її піджаком.

Фургон зупинився, але двигун не затих. Заскреготіли замки на задніх дверях. Коли вони відчинилися, Ленґдон із подивом побачив, що фургон стоїть посеред лісу, далеко від дороги. Підійшов Берне. Погляд напружений, в руці пістолет.

— Мені шкода, — мовив. — Але я не маю іншого вибору.

Розділ 49

З пістолетом у руці Андре Берне мав доволі недоладний вигляд, але в очах у нього світилась рішучість, і Ленґдон відчув, що краще не випробовувати його терпіння.

— Пробачте, але я наполягаю, — сказав Берне, націливши зброю на них обох. — Поставте скриньку.

Софі притиснула скриньку до грудей.

— Ви ж сказали, що дідусь був вашим другом.

— Мій обов’язок — охороняти майно вашого діда, — відказав Берне. — Саме це я й роблю. А тепер поставте скриньку на підлогу.

— Дідусь залишив її мені! — заявила Софі.

— На підлогу! — наказав Берне і підніс пістолет.

Софі поставила скриньку біля ніг.

Ленґдон побачив, що дуло пістолета тепер повернулось до нього.

— А тепер ви, месьє Ленґдон, — сказав