Код да Вінчі - Ден Браун

Двадцять мільйонів євро.

За цю суму Арінґароса купить щось набагато могутніше.

Авто мчало назад до Рима, і Арінґароса знову занепокоївся, чому Учитель і досі не зателефонував йому. Він витягнув з кишені мобільник і перевірив сигнал. Дуже слабкий.

— Тут, нагорі, зв’язок зовсім кепський, — зауважив водій, подивившись на Арінґаросу в дзеркало. — Хвилин за п’ять виїдемо з гір, і зв’язок налагодиться.

— Дякую. — Арінґароса стривожився. У горах немає зв’язку? Може, Учитель увесь цей час намагався йому додзвонитися. Може, сталося щось непередбачене.

Арінґароса швидко перевірив голосову пошту. Нічого. Тоді нагадав собі, що Учитель ніколи в житті не залишив би йому повідомлення. Цей чоловік узагалі ставився до засобів зв’язку з великою пересторогою, бо розумів, як ніхто інший, наскільки небезпечно в сучасному світі висловлюватися відверто. Адже він і сам здобув такий дивовижний обсяг секретної інформації здебільшого за допомогою електронного підслуховування.

Тому він і перестраховується.

На жаль, Учитель був настільки обережним, що навіть відмовився дати Арінґаросі хоч якийсь контактний номер. «Я сам виходитиму на зв’язок, — так він йому сказав. — Тож тримай телефон при собі». Тепер, дізнавшись, що в горах поганий зв’язок, Арінґароса занепокоївся, що Учитель міг подумати, коли неодноразово намагався додзвонитися йому і все марно.

«Він подумає, що щось не так. Або що я не зміг добути облігацій. — Раптом єпископ вкрився потом. — Або ще гірше... що я забрав гроші й утік!»

Навіть при скромних шістдесяти кілометрах за годину напіввідірваний передній бампер броньовика неймовірно скреготів і сипав іскрами від тертя із пустельною заміською дорогою.

«Треба з’їхати з дороги», — подумав Ленґдон.

Він ледве бачив, куди вони прямують. Єдина передня фара, що залишилась на броньовику, змістилась і замість шляху освітлювала ліс, що тягнувся вздовж сільського шосе. Очевидно, броньованим у цьому авті був тільки вантажний фургон, кабіни це не стосувалося.

Софі сиділа на пасажирському місці і байдуже дивилась на скриньку трояндового дерева, яку тримала на колінах.

— З тобою все гаразд? — стривожено запитав Ленґдон.

Софі здавалась приголомшеною.

— Ти йому повірив?

— Про три інші вбивства? Безперечно. Це дає відповіді на багато запитань — чому твій дідусь так відчайдушно намагався передати тобі наріжний камінь, а також чому Фаш так наполегливо мене розшукує.

— Ні, я про те, що Берне буцімто намагався захистити свій банк.

Ленґдон подивився на неї.

— А насправді?..

— Хотів забрати камінь собі.

Таке Ленґдонові навіть не спадало на думку.

— Та він навіть не знав, що в цій скриньці.

— Вона зберігалася в його банку. Він був знайомий із дідусем. Може, щось і знав. І захотів добути Ґрааль собі.

Ленґдон похитав головою. Це на Берне було не схоже.

— Наскільки мені відомо, є лише дві причини, чому люди шукають Ґрааль, Або вони наївні й вірять, що шукають давно втрачену чашу Христову...

— Або ж?..

— Або знають правду і бояться її. Чимало організацій за всю історію намагалося знищити Ґрааль.

У кабіні запала мовчанка. Вона, здавалося, ще дужче підсилювала скрегіт бампера по асфальту. Вони вже проїхали певну відстань, і тепер, дивлячись на іскри, що вилітали з-під передньої частини авта, Ленґдон роздумував, наскільки це безпечно. Так чи інакше, якби їм зустрілося інше авто, то це неминуче привернуло б увагу. Ленґдон вирішив, що треба щось із цим зробити.

— Піду подивлюся, чи не можна відігнути цей бампер назад.

Він з’їхав на узбіччя й зупинився.

Нарешті настала благословенна тиша.

Йдучи до переду броньовика, Ленґдон почувався на диво бадьоро. Після того як він удруге за цю ніч побував під дулом пістолета, у нього відкрилося друге дихання. Він глибоко вдихнув нічне повітря і спробував зібратися з думками. Мало того, що його розшукує поліція, — тепер Ленґдон відчував ще й величезний тягар відповідальності: адже можливо, що вони з Софі тримають у руках закодований набір ключів до однієї з найбільших таємниць за всі часи.

Так, наче цього тягаря було недостатньо, Ленґдон раптом усвідомив, що повернути камінь Пріоратові вже неможливо. Повідомлення про три нові вбивства означало, що справи кепські. В організацію проник ворог. Вона в небезпеці. Очевидно, за братством хтось стежив, або в його рядах з’явився зрадник. Можливо, саме з цієї причини Соньєр вирішив передати наріжний камінь Софі й Ленґдонові — людям, які не належали до організації, а отже, були поза підозрою. Значить, і ми не можемо віддати камінь Пріоратові. Навіть якби Ленґдон додумався, як розшукати хоч якогось члена Пріорату, були всі підстави побоюватися, що той, хто з’явиться по камінь, і буде ворогом. Отже, хоч-не-хоч, а якийсь час наріжний камінь мусив залишатися в руках Ленґдона й Софі.

Перед броньовика виглядав ще гірше, ніж припускав Ленґдон. Лівої фари не було взагалі, а права нагадувала око, що вивалилось із ямки й висіло на ниточці. Ленґдон спробував прилаштувати її на місце, але вона знову випала. Єдиним позитивним моментом було те, що передній бампер відірвався майже повністю. Ленґдон копнув його з усієї сили й відчув, що ще кілька таких ударів, і той геть відпаде.

Ленґдон бив ногою по зігнутій залізяці і раптом згадав, що йому раніше сказала Софі: «Дідусь залишив мені повідомлення на автовідповідачі. Сказав, що мусить розповісти правду про мою родину». Тоді він не надав цьому значення, але тепер, коли Ленґдон знав, що тут замішаний Пріорат Сіону, йому спало на думку одне дивовижне припущення.

Бампер із тріском відвалився. Принаймні, тепер броньовик не нагадуватиме феєрверк з нагоди дня незалежності. Ленґдон схопив