Код да Вінчі - Ден Браун

Сайлас хотів би подзвонити єпископові Арінґаросі й застерегти його, але на сьогодні Учитель ліквідував усі канали прямого зв’язку між ними. «Задля нашої ж безпеки».

Нарешті, переборюючи сильний мандраж, Сайлас звівся на ноги і знайшов на підлозі свою рясу. Витягнув із кишені мобільний телефон і, потупивши від сорому очі, набрав номер.

— Учителю, — прошепотів, — усе пропало. — І тоді чесно розповів, як його пошили в дурні.

— Ти надто швидко втрачаєш віру, — відказав Учитель. — Я щойно одержав новини. Дуже несподівані й радісні. Таємницю не втрачено. Жак Соньєр устиг перед смертю передати інформацію. Я тобі незабаром подзвоню. Сьогодні нашу роботу ще не закінчено.

Їзда в тьмяно освітленому фургоні броньовика скидалася на мандрівку в одиночній камері. Ленґдон намагався подолати знайому тривогу, що охоплювала його в замкнутому просторі. «Берне сказав, що відвезе нас на безпечну відстань від міста. Куди? Як далеко?»

Від сидіння по-турецьки на металевій підлозі в Ленґдона затерпли ноги. Він змінив позицію і з насолодою відчув, як кров знову вільно потекла в нижню частину тіла. В руках він досі стискав дивовижний скарб, який вони насилу видобули в банку.

— Здається, ми виїхали на автостраду, — прошепотіла Софі.

Ленґдон теж мав таке відчуття. Після нестерпно довгої зупинки на початку під’їзної дороги до банку фургон різко рвонув, якусь хвилю чи дві їхав, повертаючи то ліворуч, то праворуч, а тепер стабільно набирав швидкість. Софі й Ленґдон чули, як під ними рівномірно гудуть куленепробивні шини від дотику І з гладеньким асфальтом. Змушуючи себе забути про замкнутий простір і думати про скриньку з трояндового дерева, Ленґдон поставив дорогоцінну ношу на підлогу, розгорнув піджак і витягнув скарб. Софі присунулась до нього, і Ленґдон подумав, що зараз вони схожі на двійко дітлахів, які вовтузяться з різдвяним подарунком.

Троянда, що прикрашала скриньку, була вирізьблена з якогось світлого дерева, можливо, ясена; вона м’яко світилася в напівтемряві й контрастувала з теплими відтінками трояндового дерева, з якого була виготовлена сама скринька. Троянда... На цьому символі було побудовано цілі армії й релігії, а також таємні товариства. Приміром, розенкрейцери. Рицарі Трояндового хреста.

— Ну ж бо, — мовила Софі. — Відкрий її.

Ленґдон глибоко зітхнув і, перш ніж підняти кришку, ще раз . захоплено глянув на вигадливу інкрустацію. Тоді відкрив скриньку, і вони побачили те, що в ній лежало.

Ленґдон намагався було уявити, що ж таке могло зберігатися в цій скриньці, але тепер стало зрозуміло, що всі його версії були далекі від правди. У скриньці, оббитій усередині м’яким малиновим шовком, лежав абсолютно незбагненний для Ленґдона предмет.

Це був циліндр завбільшки приблизно як упаковка тенісних м’ячів, вирізьблений із полірованого мармуру. Однак це був не суцільний камінь. Циліндр наче складався з багатьох частин: п’ять мармурових дисків, кожен завбільшки як бублик, були накладені один на один і скріплені тонкою мідною оправою. Цей предмет нагадував калейдоскоп із кількох рухомих частин. На кінцях циліндра були заглушки, теж із мармуру, тож зазирнути досередини було неможливо. Із булькання рідини Ленґдон здогадався, що всередині циліндр має порожнину.

Не менш загадковими, ніж будова циліндра, були написи на ньому. На кожному з п’яти дисків було невідомо для чого акуратно вигравірувано ту саму послідовність літер — увесь алфавіт. Циліндр із літерами нагадав Ленґдонові одну з його дитячих забавок — стрижень, на який були нанизані кільця з літерами; їх можна було обертати і складати різні слова.

— Чудовий, правда? — прошепотіла Софі.

Ленґдон подивився на неї.

— Не знаю. Що це в біса таке?

В очах Софі з’явився блиск.

— Дідусь вирізав такі штуки задля розваги. їх вигадав Леонардо да Вінчі.

Навіть у такому тьмяному світлі Софі побачила, що Ленґдон здивувався.

— Да Вінчі? — пробурмотів він і знову подивися на дивний циліндр.

— Так. Це називається криптекс. Дідусь казав, що опис його будови знайдено в одному з таємних щоденників да Вінчі.

— Але що з цим робити?

Софі знала, що після всіх сьогоднішніх подій її відповідь матиме цікавий підтекст.

— Це сейф, — сказала вона. — Для зберігання таємної інформації.

Ленґдон широко розкрив очі.

Софі пояснила, що виготовлення зразків винаходів да Вінчі було однією з найулюбленіших розваг її дідуся. Талановитий умілець, що годинами просиджував у своїй майстерні, Жак Соньєр любив наслідувати великих майстрів — Фаберже, різних майстрів клуазоне і менш претензійного, але набагато практичнішого Леонардо да Вінчі.

Навіть після побіжного перегляду щоденників да Вінчі ставало зрозуміло, чому про цього блискучого генія кажуть, що він був схильний не доводити початих справ до кінця. Да Вінчі накреслив схеми для сотень винаходів, яких так і не реалізував. Одним із улюблених занять Соньєра було втілювати в життя маловідомі ідеї да Вінчі — годинники, водяні насоси, криптекси і навіть модель середньовічного французького рицаря, що тепер прикрашала стіл у його кабінеті. Цей проект з’явився 1495 року як результат захоплення да Вінчі анатомією й кінесіологією. На місці суглобів рицар-робот мав високоточні з’єднання: він міг ( сідати, розмахувати руками, повертати голову на гнучкій шиї, а також розкривати й закривати абсолютно правильний з погляду анатомії рот. Софі завжди вважала, що цей рицар у броні був найпрекраснішим творінням її дідуся... тобто так вона думала, доки не побачила криптекса у цій скриньці трояндового дерева.

— Дідусь якось зробив мені криптекс, коли я була дитиною, — сказала Софі. — Але такого великого й гарного, як оцей, я ще ніколи не бачила.

Ленґдон не зводив очей зі скриньки.

— А я ніколи не чув про криптекси.

Софі це не здивувало. Більшість із нереалізованих відкриттів да Вінчі ніхто ніколи не вивчав,