На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Руслан будить мене о п’ятій ранку, каже, що нам час збиратися, якщо ми хочемо приїхати на дачу якомога раніше. Я зовсім не проти, до того ж виспалася. Про те, що сталося вчора, говорити ніколи, ми швидко закидаємо сумки в багажник, я сідаю на переднє сидіння, пристібаюсь і чекаю, коли ми рушимо з місця.

Дорогою ми заїжджаємо випити кави в єдину заміську відкриту цілодобову кав’ярню. Руслан купує напої сам. Я сиджу в автомобілі й чекаю на нього, розуміючи, що зовсім не хочу нікого лякати своїм зовнішнім виглядом.

— Взяв тобі лате. Ти ж любиш?

— Так, дякую, — киваю, дивуючись, що навіть таку дрібницю він, виявляється, запам’ятав.

— У нас буде днів зо три на відпочинок, — говорить Руслан. — Потім доведеться повернутися.

— Я б зовсім не поверталася, — кажу чисту правду. — Як подумаю, що Ваня прийде до тями й напише заяву… він може.

— Може, — киває Руслан. — Але ми подумаємо про це потім, добре? Ми їдемо, щоб відпочити, оговтатися після того, що сталося, і займатися коханням.

Руслан нагадує про вчорашню ніч, і я трохи ніяковію. Учора я від самої себе не очікувала подібного. Навіть не уявляю, що про мене подумав Руслан. Втім, йому, здається, сподобалося, якщо він хоче повторити. Втім, як і мені.

На трасі, попри ранню годину, досить жваво. Мабуть, багато хто поспішає сховатися від міської суєти за містом. Послухати спів птахів, звук вітру, відпочити від вічного бурчання автомобільних двигунів і шуму мегаполісу. Я й сама рада виїхати з міста й забути про те, що сталося, щоправда, я ще довго не зможу цього зробити. Набагато довше, ніж сходитимуть синці з мого обличчя.

Коли я помічаю даішників, починаю нервувати, а коли вони нас ще й зупиняють, серце пропускає кілька ударів. Що, якщо їм надійшло повідомлення знайти Руслана? Що, якщо Ваня вже прийшов до тями та все розповів? Я нервую, й поки Руслан зупиняється, швидко пхаю під кофту маленьку подушку, яку взяла із собою, і починаю стогнати. Руслан здивовано обертається й дивиться на мене, туди ж спрямований погляд даішника, який щойно підійшов.

— Здрастуйте, — плутано говорить Руслан. — Ми тут за місто зібралися, а дружина народити вирішила, — він усміхається.

Я ж корчусь від болю й думаю, що говорити, якщо даішник раптом захоче зі мною поговорити й побачить синці.

— Розворот зовсім недалеко, — каже він. — Будьте уважні.

— Дякую.

Нас швидко відпускають і, від’їхавши достатньо далеко, я дістаю подушку й вирівнююся.

— Ти що влаштувала? — запитує Руслан.

— Злякалася, — чесно зізнаюся я. — Щоправда, потім згадала про синці, — мені стає ніяково. — Вибач мені.

— Більше так не роби. Мене не шукають, Аню. Якби шукали, я б знав і не їхав би за місто.

— Звідки б ти знав?

— Батько подзвонив.

— Він знає?

Руслан зітхає й міцніше стискає кермо, злегка скидає швидкість і пояснює:

— Дзвонив мені вчора. Я йому розповів.

Він більше нічого не говорить, а я чомусь думаю про те, що він щось недоговорює. Хіба Ваня все ще непритомний? Він не розповів про те, що сталося?

— І про нас?

— Про те, з ким я зустрічаюся, він поки не знає.

Я видихаю, тому що поняття не маю, як Руслан збирається розповідати батькам, що зустрічається зі своєю викладачкою. І що ледь не вбив її чоловіка, коли той застосував до неї силу. Очі заплющуються самі собою від однієї думки про те, як на мене подивляться. Я й сама розумію, що виглядаю жалюгідно: йти мені нікуди, роботи теж немає. Усе ж я знайшла в собі сили та подзвонила в університет, сказавши, що більше не працюватиму.

За документами обіцяла приїхати, але якось не склалося. Подумки я вже бачу вираз обличчя батька Руслана, коли він мене побачить. Ту, яка приходила до нього у квартиру, бачила її, так би мовити, зсередини. Невже він не подумає, що я мисливиця за грошима? Саме так і подумає!

Саме після цього починаю шкодувати, що дозволила статися тому, що між нами було. Втім, яка різниця, що було вчора. Мені не варто було жити з ним і вплутувати його у свої проблеми. Ось де головна моя помилка, а те, що сталося вчора… я просто не можу назвати помилкою.

— Здається, я чую, як крутяться шестерні у твоїй голові, моя дружина-роділля, — глузливо каже Руслан.

Я усміхаюся й повертаю до нього голову, розплющую очі, впираюся в нього поглядом. Він такий… інший. В університеті на мене не звертали уваги такі, як він, а якщо і звертали, то лише для того, щоб затягнути в ліжко й поставити галочку. Чесно кажучи, думала, що і з ним буде так само. Що Руслан отримає те, чого хоче, і перегорить. Боюся зізнатися собі в тому, що й досі цього страшенно боюся. Що, якщо ці вихідні останні, і він вирішить, що я більше не цікава йому? Втім, краще так, ніж він буде зі мною з жалю.

— Ань, мені не подобається твоє мовчання. І настрій. Скажи, що тебе турбує? Те, що я розповів батьку?

— Ні, — хитаю головою. — Ти правильно вчинив, — киваю, дійсно так вважаючи.