На межі бажання - Адалін Черно

— Тоді що?

— Пообіцяй, що якщо втратиш до мене інтерес, скажеш про це прямо.

— Аню!

— Ні, Руслане, пообіцяй. Я не хочу, щоб ти мучив себе, коли зрозумієш, що я тобі не цікава, тільки через ситуацію, яка склалася.

Він стискає зуби й киває, вимовляючи:

— Обіцяю.

Я злегка розслабляюся. Мені дійсно було важливо почути це. Не хочу, щоб зі мною були з жалю чи через борг, обов’язок допомогти. Мені це не потрібно, я сама можу про себе подбати. Зможу, врешті-решт.

Решту шляху ми їдемо в повній тиші. Руслан явно незадоволений тим, що я взагалі почала подібну розмову, але я не звертаю на це уваги. Будемо вважати, що це мої таргани.

Приїжджаємо ми за пів години. Руслан натискає на кнопку і ворота, біля яких ми зупинилися, відчиняються. Серйозно? Це дача? Господи, та це цілий заміський будинок. Триповерховий, величезний, височіє. Боже, наскільки ж багатий батько Руслана? Або будинок належить матері?

— Чому вклякла? — запитує Руслан, відчинивши дверцята з мого боку.

Я, виявляється, навіть не помітила, що він уже вийшов, а я і далі сиджу й дивлюся на будинок крізь лобове скло автомобіля. Руслан простягає мені руку, за яку я враз хапаюся й виходжу назовні.

— Подобається? — запитує він.

— Тут… гарно.

— А що ти думала побачити? Невеликий будиночок біля річки? Город із помідорами?

— В ідеалі, — усміхаюся.

— Вибач, що довелося тебе розчарувати. У будинку ще й басейн є, — приречено каже Руслан, продовжуючи грати.

— Ну тебе, — штовхаю його в бік.

— Йдемо, я покажу тобі все. Ну, або не все, — додає після того, як дивиться на будинок. — Половину точно.

Будинок дійсно шикарний. І зовні, і зсередини.

— Тут немає нальоту пилу, — коментую я. — Повний холодильник, тепло. Ти підготувався?

— Ні, — він хитає головою. — Тут живе літня сімейна пара.

— А де вони зараз?

— В сусідньому будинку, — він знизує плечима. — Спочатку вони просто приходили прибирати, а потім батько запропонував їм переїхати, щоб будинок завжди був жилим і доглянутим.

— Для літньої пари він величезний, не знаходиш?

— Так і є. Двічі на місяць сюди навідується кліринг.

Вирішую не говорити про те, що прибирання такого будинку коштує величезних грошей, адже Руслан і так це знає. Я лише вражено оглядаю кімнати, кухню, обставу. Мені вже не хочеться звідси їхати. Є лише одне бажання: залишитися тут із Русланом і забути, хоча б на кілька місяців, про існування Вані. Звісно, я розумію, що це неможливо, але… не можу не думати про це.

— Йдемо, я покажу тобі нашу спальню! — заявляє Руслан, хапаючи мене за руку.

— Нашу?

— Ти ж не думала, що після вчорашнього спатимеш сама? — здивовано запитує Руслан. — Йдемо, я покажу тобі, де зупинявся завжди, коли сюди приїжджав.

Ми йдемо на другий поверх. Зупиняємося біля одних із дверей. Руслан відчиняє їх і пропускає мене всередину. Перше, що я помічаю — велике ліжко посередині, кілька тумбочок, електрогітара на стійці, купа молодіжних плакатів із якимись групами, назви яких я насилу можу прочитати. Цими плакатами обклеєні всі стіни. На підлозі великий темно-синій ворсовий килим, письмовий стіл трохи далі навіть ноутбук є. Відчуття, що тут хтось живе, просто його не було кілька днів. Він від’їжджав і знову повернувся.

Кімната в стилі Руслана, раптом розумію я. Це його кімната. Місце, куди він приїжджав. У кутку я помічаю турнік, там же висить груша і лежать рукавички. Кімната велика й поділена на зони: відпочинку, заняття спортом, навчання.

— Ви жили тут раніше?

— Всією сім’єю, — киває Руслан. — До того, як батьки розлучилися.

Я хочу запитати, що сталося. Чому вони вирішили, що більше не хочуть бути разом, але замовкаю. Якщо Руслан захоче — розповість сам. Я ж наполягати на цьому не буду.

— Тут я зупинявся. І тут ми будемо жити ці дні. Ти ж не проти такого антуражу?

— Ні, — усміхаюся та йду далі, підходжу до столу. — Тут і фото твої є?

Беру в руки невелику рамку з фотографією. На ній зображені Руслан, його матір та батько. Вони — щаслива сім’я, усміхаються й обіймають одне одного, він — засмаглий світловолосий хлопчик. У його очах я читаю щастя, на обличчі блукає усмішка, а руки обіймають маму й тата.

Я зустріла його не таким. Похмурим, нахабним, самовпевненим і з сумними, але зацікавленими очима. Якби за нашої першої зустрічі я знала, що незабаром буду з ним жити, а ще, що він стане тим самим каталізатором, який пришвидшить процес мого розлучення, я б розсміялася. І ні за що б не повірила! Тому що від таких, як Руслан Жаров, я завжди трималася якомога далі.

— Дурним я був, — Руслан забирає фото і ставить його назад.

— І нічого не дурним, — кажу я. — Ось коли побачиш мої фото, посмієшся.

— Хочеш, щоб я кохав тебе ще більше? — запитує він.