Нездоланний - Лі Чайлд

– Справді?

– Сер, у вас немає багажу із собою. Жодного зареєстрованого багажу, жодної ручної поклажі, навіть особистої сумки немає.

– Це проблема?

– Чесно кажучи, сер, так. Це незвична поведінка. Одна з речей у нашому списку.

– Чиєму списку?

Тип просто дивився на них якусь мить, а тоді дещо спало йому на думку, і він глянув униз, туди, де висіло іншим боком його посвідчення. Він видав якийсь гортанний звук, який, мабуть, означав його роздратування або збентеження, після чого перевернув значок. Ричер побачив рожевого відтінку фотографію завбільшки з ніготь з правого боку та абревіатуру поліції Лос-Анджелеса, написану блакитними літерами, з лівого боку, плюс іще декілька рядків, написаних настільки малим та тьмяним шрифтом, що їх було неможливо прочитати. Чоловік відповів:

– Боротьби із тероризмом.

Ричер сказав:

– Я згоден, що відсутність багажу трапляється вкрай рідко, згідно зі статистикою. Це лише справа простого спостереження. Проте я не розумію, чому із цього одразу слід робити погані висновки.

– Не я встановив ці правила. Боюсь, вам доведеться піти зі мною. Обом.

Ченґ запитала:

– Куди?

– Поговорити з моїм шефом.

– Де він?

– У фургоні на узбіччі.

Ричер поглянув крізь розсувні двері й побачив фургон без вікон, який стояв на смузі, де не було черги, десь за тридцять ярдів від них. Він був не дуже чистим. І не дуже новеньким.

– Нагляд, – сказав чоловік. – І під своїм шефом я маю на увазі чергового наглядача, що працює зі мною сьогодні. Не власне мого шефа. Чоловік у фургоні має певні обов’язки. Усе дуже просто. Звичний порядок. Невелике діло.

Ричер відповів:

– Ні.

– Сер, це слово не підходить для даного випадку. Ідеться про державну безпеку.

– Ні, це аеропорт. Це те місце, де люди сідають у літаки. І саме це ми зараз і зробимо. З однією сумкою на двох. Тож ви або заарештовуєте нас, або відійдіть убік.

– Така поведінка також є у списку.

– Перед чи після пункту з багажем?

– Сер, ви зараз лише ускладнюєте ситуацію.

– Чим саме?

Чоловік увесь напружився, і от до них уже прямували ще декілька хлопців у формі поліції Лос-Анджелеса, з усіма можливими приладами на своїх громіздких стегнах. Тоді перший тип видихнув із таким самим звуком, як і раніше, – роздратуванням чи збентеженням, і сказав:

– Гаразд, друзі, гарного вам польоту.

І він пішов далі по діагоналі, одразу скануючи простір удалині, шукаючи нову небезпеку.

Службовець, що займався такими клієнтами із золотими картками, як Ченґ, дістав їм якесь попереднє затвердження їхніх посадкових талонів, що дало їм можливість потрапити в окрему чергу крізь контроль та не знімати черевиків. Ричер вкинув свій дріб’язок до чаші, підвів руки, проходячи крізь сканер, та приєднався до Ченґ на іншому боці. Вони пішли до свого терміналу та знайшли там залу очікування, якою їм дозволяло користуватися спеціальне кодування на золотій картці, тож довгий час вони чекали ще там на обшитих оббивкою кріслах, які вони одностайно визнали сучасними еквівалентами лавок із червоного дерева на станції в Материному Спочинку, бо обидва ці предмети виявилися значно зручнішими, ніж здавалися на перший погляд. А саме такими сучасні еквіваленти старих речей і мали бути, бо ж їхній літак не був першим у черзі на відправку. Що було, на думку Ричера, очевидним недоліком для власників золотих карток.

Тоді вони нарешті сіли в літак, і тут їм знову став у пригоді консультант VIP-клієнтів, який забронював для них місця в останньому ряду, а це означало, що там було більше вільного простору для ніг. Ричер це одразу оцінив, проте водночас його це й образило. Він зрозумів саму ідею цього. У аварійній ситуації людям доведеться вибиратися через цей вихід, крізь вікно та через крило.

Ось чому в усіх інструкціях передбачено було задіювати мінімальний можливий простір, щоб людям було якомога зручніше пробиратися до виходу. Якщо припустити, що мінімальний простір узагалі може бути зручним для когось, тоді чому ж кожен ряд не було зроблено таким самим просторим? Це була та сама нормативна головоломка, яку він не міг розгадати.

Ченґ сказала:

– Тут гарно.

Ричер відповів:

– Звісно.

– Чому тобі не сподобався той коп в аеропорту?

– Мені він сподобався. Мені всі подобаються. Я щаслива, весела й товариська людина.

– Ні, ти не такий.

– Мені він сподобався, – знову сказав Ричер.

– Ти на нього дуже негативно відреагував.

– Справді?