Нездоланний - Лі Чайлд

Останньою публікацією в обраному нею списку за тримісячний період була стаття про океанський коридор, паралельний до західного узбережжя, від Каліфорнії до Ореґону, який великі білі акули використовували для сезонних міграцій. Для більшості людей це не було важливим питанням, за винятком одного француза, який зібрався його переплисти від Японії через Тихий океан. Він спав на човні супроводу щоночі, а зранку розпочинав усе заново, і так вісім годин поспіль. Вочевидь, акули виявилися другорядною проблемою. Спочатку йому потрібно було перетнути Тихоокеанську течію, яка являла собою вир, що простягнувся на тисячу миль і був наповнений непотрібним пластиком, токсичними відходами та купою іншого сміття.

Ченґ сказала:

– Ці французи ненормальні.

Ричер відповів:

– Моя мама була француженкою.

– Вона була ненормальною?

– Якоюсь мірою.

Рух знову уповільнився, на лівій смузі тепер відбувалося те саме, що на середній, а на середній – те саме, що на правій, а на правій смузі авто майже не рухалися. Все одно водій таксі не змінив смуги. Він лише рухався по дюйму уперед, розпочинаючи та одразу ж припиняючи рух, заледве перевищуючи швидкість пішоходів.

А тоді вони з’ясували, чому він це робив. Одразу після Калвер-Ситі та перед Інґлвудом, недалеко від Міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса, водій раптово звернув із траси на непозначений проїзд з правого боку, який вів до вузької дороги, що нагадувала в’їзд до якоїсь покинутої станції техобслуговування. Авто захрустіло на всипаному гравієм дорожньому покритті, їдучи самотньо між поіржавілими металевими сараями, а тоді розвернулося й уперлося в тупикову розвилку доріг за розбитим бетонним покриттям; попереду не було нічого, окрім покинутого складського приміщення, у якому виднілися відчинені навстіж зламані двері. Водій повів машину просто в темряву.

31

У складському приміщенні дах тримали поіржавілі металеві опори. Трохи світла проникало сюди від сотень маленьких яскравих сонячних проблисків, які пробивалися крізь усіяну дірами обшивку. Це було величезне приміщення, приблизно триста футів завдовжки, але воно було майже порожнім, за винятком незрозумілого стосу залишених тут інструментів та металолому. Підлога була бетонною, у деяких місцях вона протерлася до гладенької, у інших на ній виднілися плями мастила, а ще вона вся була вкрита поіржавілими деталями та голубиним пір’ям. Через відчинене вікно Ченґ почула голосний скрегіт шин, шум мотора та стукіт вихлопної труби.

Всередині не було людей, наскільки Ричер зміг побачити, на чому одразу зосередилася задня частина його мозку. Один удар у голову водія вирішив би проблему враз. Удар правою рукою, зроблений ззаду та спрямований трохи вниз. Неочікуваний. Без попередження. Дати водієві пережити власну травму від різкого удару. Помститися першим. Ричер стиснув руку в кулак, готуючись до цього.

А тоді він знову її розслабив. Водій продовжував керувати машиною, повільно та спокійно, проте впевнено, наче достоту знав, що робить, наче раніше безліч разів потрапляв у таку ж ситуацію, а тоді він сказав:

– Гра в «кішки-мишки», друже мій. Я щойно зекономив для нас двадцять хвилин.

У дальньому кінці складського приміщення висіли такі самі пошарпані двері, і водій виїхав крізь них на яскраве світло, уже на інший потрісканий бетон, поміж інших покинутих сараїв, просто до розхитаних воріт, де починалася дорога до східного в’їзду в Міжнародний аеропорт Лос-Анджелеса, просто за великою огорожею із дроту. Ричер побачив попереду диспетчерську вежу, і злітно-посадкові смуги, і доріжки для маневрування, і припарковані літаки, і маленькі вантажні авто, які снували туди-сюди, жваво та сумлінно, під високим небом та палючим сонцем.

Водій сказав:

– Формально, ми заїхали на чужу територію, проте я тут раніше працював, коли підприємство ще було діючим, тож мені сюди можна. Це значно швидше, ніж їхати звичною дорогою до аеропорту, а вона зараз точно – суцільний безлад. Завжди так о післяобідній порі. Я втрачаю бакс чи два на кожному метрі, проте вони мені повертаються, бо я беру більшу оплату за більшу швидкість. Моя секретна фішка. Невелика обізнаність у місцевості ніколи не буде зайвою.

Він повернув праворуч, на дорогу для вантажних авто, і попрямував до виходу через інший дротяний паркан, і вже через десять хвилин по тому вони знову влилися в потік легкових авто, таксі, друзів та родичів, які прямували до терміналів. Через хвилину вони опинилися біля внутрішнього термінала, авто уповільнило рух, припаркувалося та зупинилося. Ще одна хвилина – і валіза Ченґ опинилися на тротуарі, стоячи вертикально, із піднятою догори ручкою, повністю напоготові. Водієві заплатили, дали на чай, і він поїхав геть.

Ченґ отримала тонкі посадкові талони в автоматі, і вони попрямували до контролю. Вони туди не дісталися. Шлях їм перегородив якийсь тип. Йому було близько сорока, увесь солідний та міцний на вигляд, із коротким світлим волоссям. Він був одягнений у рудуваті слакси та блакитне поло під блакитною спортивною курткою. Весь його одяг мав якийсь казенний вигляд. Свого роду, уніформа. На шиї в нього висіла мотузка. Вона була сплутаною, і значок, що висів на її кінці, зворотним боком був повернений до них. Він сказав:

– Мадам, я бачив, що ви увійшли просто з вулиці.

Ричер запитав:

– Справді?

– Ви пройшли повз попередню реєстрацію багажу та скористалися автоматом для пасажирів без багажу.