Нездоланний - Лі Чайлд

– Чому вона з ним досі не поговорила?

– Вона намагалася. Дзвонила йому на мобільний, проте він не відповідає.

– Чому?

– Звідки я знаю?

– Я запитую вас як профі. Мені потрібен аналіз ситуації. Я вам плачу за це гроші. З яких причин можна не відповідати на телефонний дзвінок?

– Раптова смерть власника телефону, втрата мобільного під сидінням міського автобуса чи щось типу того, неідентифікування номера вхідного дзвінка, якщо людина страждає від мізантропічних настроїв, перебування в місці чи середовищі, де спілкування по телефону вважатиметься суспільно неприйнятним. Є сотні різних причин.

– Що вона робитиме далі?

– Вона спробує знову дзвонити на той мобільний номер, а потім вона перевірить головний комутатор у бібліотеці, щоб дізнатися всі можливі дані про їхніх волонтерів.

– Тобто адреси?

– Це буде непросто. Існує захист персональних даних.

– А що тоді?

– А тоді вона поїде до Чикаґо. Вона поїде будь-куди. Якщо Мак-Кенн – це клієнт Ківера, вона захоче з ним поспілкуватися. І вона не може сподіватися на те, що він сам прилетить до неї.

– А Ричер поїде до Чикаґо разом із нею.

– Найімовірніше, так.

– Я не можу цього допустити. Вони вже й так підібралися надто близько.

– Як ви їх зможете зупинити?

– Ваш хлопець, Хеккет, уже на місці?

– На даний момент Хеккета залучили виключно для спостереження.

– Нам може знадобитися це виправити. Ви розповідали мені про список послуг.

– Вам слід це добре обміркувати. Не лише через гроші. Це серйозний крок.

– Я не можу дозволити їм їхати до Чикаґо.

– Вам потрібно бути абсолютно певним у цьому. Таке рішення приносить найбільше користі, коли воно зроблене з беззаперечною впевненістю.

– Ми повинні були самі їх зупинити, коли в нас була така можливість.

– Мені знадобиться формальний інструктаж.

Чоловік у джинсах та з волоссям сказав:

– Накажіть Хеккету зупинити їх негайно. Назавжди.

Душ став повільним та м’яким переходом від того, чим вони займалися до того, і тим, чим вони збиралися займатися далі. Ванна була вузькою, проте там висіла завіса для душу на вигнутому назовні карнизі, струмінь води був широким і теплим, і вони усе одно не хотіли віддалятися одне від одного ні на дюйм, тому обом було комфортно. Вони мили одне одного, наче граючись, згори донизу, повільно, обережно, з милом та шампунем, жодної складочки не було пропущено, а на деяких вони затримувалися навіть довше. Вони не поспішали. Вони бавилися. Пар підіймався вгору, заповнював кімнату, і дзеркало запітніло.

Тоді вони нарешті вилізли з ванни та витерлися сухими рушниками, протерли на дзеркалі запітнілі кола, одне вище, а друге трохи нижче, після чого вони розчесалися, Ричер зробив це пальцями, а Ченґ – гребенем із черепахового панцира, який вона дістала зі своєї валізи. Вони позбирали свій одяг із тих місць, де вони його порозкидали: з підлоги, стільця і ліжка, – і натягнули його зверху своїх іще досі вологих тіл.

А після цього вони перейшли до справи. Ричер розсунув гардини і не побачив зовні нічого, окрім яскравого сонця та блакитного неба. Це був просто неймовірний день. Південна Каліфорнія наприкінці літа. Навіть стрічка туману, що стелився понад землею, відливала золотистим кольором. Ченґ знову набрала номер із кодом 501. Як і раніше, йшли безкінечні гудки, але ніхто не відповідав. Вона чекала. Зі спікера долинали монотонні буркотливі звуки. Знову і знову. Ричер сказав:

– Досі я з таким не стикався. Або хтось підіймає слухавку, або вмикається автовідповідач.

– Мабуть, у цих старих одноразових телефонах не було ще голосової пошти. Або він її просто не налаштував. Або відключив.

– А це можна зробити?

– Я не знаю.

– Чому ж він не відповідає? Не можна одночасно мати і одне і інше. Ти або користуєшся голосовою поштою, або відповідаєш на свій клятий телефон.

– Він здався. Ніхто не хотів його слухати. Тож він викинув свій телефон. Він, мабуть, дзвонить десь у шухляді.

Ричер повинен був знати геть усе, що стосувалося техніки. Він добре орієнтувався у факсах, телексах, військовому радіо та Американській поштовій службі, але йому ніколи не доводилося розбиратися в мобільних телефонах цивільних. У нього самого його ніколи не було. А навіщо? Кому б він телефонував? Хто б телефонував йому? Ті крихти, які йому були відомі, він дізнався зі щоденного спостереження. Він уявляв собі телефон, який усе дзвонив і дзвонив. Можливо, й вібрував. Дзвонив та дзижчав. Гучно та енергійно. Він сказав: