Нездоланний - Лі Чайлд

– Зробіть це.

– Гаразд.

– А що сталося потім?

– А потім ситуація перетворилася на дещо комічну.

– Як це?

– Вествуд залишився, а Ричер і Ченґ пішли геть.

– Куди вони пішли?

– Це і є комічна частина. Хеккет їх загубив. Він прикидався водієм таксі. Кращого прикриття в місті не знайти. Але Ричер спробував його підкликати, тож йому треба було одразу зникнути з місця подій.

– Це погано.

– У нього в системі є телефон Ченґ. Щойно вона зробить дзвінок, він одразу знатиме, де вони.

За адресою у Вест-Голівуді, яку обрала Ченґ, був мотель, проте не такий, як у Материному Спочинку, за винятком того, що його вишукане місце розташування робило його швидше меланхолійним та трохи іронічним на вигляд, аніж старим та гнітючим. Ричер заплатив готівкою за номер, у якому були стіл, стілець та, на вибір, дротовий Інтернет і бездротовий. Але найкращим була наявність тут великого двоспального ліжка, рівного, широкого та твердого. Вони обоє зміряли його поглядами й поцілувалися, роблячи натяк на ліжко, проте лише мигцем, наче люди, які знали, що спершу потрібно попрацювати. Ченґ сіла та увімкнула в розетку свій ноутбук. Вона розгорнула документ, який роздрукував Вествуд. Три імені, три номери. Вона запитала:

– Ти азартна людина?

Ричер сказав:

– Луїзіана розташована поруч із Арканзасом, і це пояснює, чому в цього типа були номери з двома різними регіональними кодами. Але те саме стосується і Міссісіпі. З Чикаґо все інакше, але тип зі справжнім прізвищем Мак-Кенн міг узяти собі прізвище Малоні за псевдонім. Можливо, це було прізвище його матері. Тож у цьому випадку я скажу, що шанси п’ятдесят на п’ятдесят.

– З чого ти хочеш почати?

– Із діючого номера з кодом 501. Це може бути недавно підписаний договір. Зі справжнім іменем на ньому.

– Якщо тільки це не одноразовий телефон.

Вона відкрила пошукову сторінку, таку ж гидотну, як і у Вествуда, і надрукувала номер із кодом 501 та сімома цифрами. На екрані висвітилось: «Довідка».

Ричер запитав:

– Що це означає?

Вона відповіла:

– Це означає, що його немає в обіговому списку абонентів, проте десь є інформація по ньому. За додаткові гроші, від інформатора з телефонної компанії.

– За яку суму?

– Сто баксів, мабуть.

– Ти можеш собі це дозволити?

– Якщо доведеться, я виставлю рахунок «Лос-Анджелес Таймс».

– Спочатку перевіримо інші номери. На випадок, якщо нам знадобиться гуртова знижка.

А це було дуже навіть можливим. Номер із Чикаґо виявився абсолютно тим, чого від нього чекали, – одним із десятків номерів філіалів міської бібліотеки у Лінкольн-Парку, але і номер із Міссісіпі, і номер із Луїзіани висвітились як «Довідка». Інформація, яку потрібно було дістати.

Ричер запитав:

– Як саме ми її дістанемо?

Ченґ відповіла:

– Ми звикли користуватися електронною поштою, але це не той випадок. Надто небезпечно. Занадто ризиковано для інформатора. Гірше, ніж паперові докази. Нам потрібно буде зробити дзвінок.

Вона взяла свій телефон та набрала номер. На дзвінок відповіли швидко. Не було жодних світських сентиментів. Ченґ одразу перейшла до справи. Вона представилася, пояснила, що саме їй потрібно, а потім продиктувала три номери, повільно та чітко, послухала, як їх прочитали їй у відповідь, сказала: «Гаразд», – та поклала слухавку.

– Двісті баксів, – сказала вона. – Він зв’яжеться зі мною протягом дня.

Ричер запитав:

– Скільки це може зайняти?

– Може, декілька годин.

Їм залишалося лише одне: чимось зайнятися тим часом.

Десять хвилин по тому за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив четвертий дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник сказав:

– Хеккет каже, що Ченґ щойно зробила дзвінок. Він каже, що вони зараз у мотелі у Вест-Голівуді.

– Кому вона телефонувала?

– Телефонній компанії. Їй потрібна була інформація за трьома номерами. Вона заплатила за це двісті доларів.

– Яку інформацію їй дали?

– Поки що ніякої. Її інформатор сказав, що зв’яжеться з нею протягом дня.

– Через скільки часу?