Затемнення - Стефані Маєр

А потім дещо спало мені на думку. Чому я маю сидіти осторонь? Тиждень — це більш ніж достатньо часу.

— Ви шукаєте допомоги, — повільно промовила я.

— Так, — Аліса схилила голову набік, відчувши зміну в моєму голосі.

Продовжуючи думку, я дивилася лише на неї. Мій голос звучав не набагато гучніше за шепіт.

— Я б могла допомогти.

Раптом усе тіло Едварда напружилося, й обійми стиснули мене, немов лещата. Він видихнув зі звуком, схожим на сичання. Але відповіла Аліса, спокійно і незворушно:

— Ти нам не помічник.

— Чому ні? — не погоджувалася я, відчуваючи у своєму голосі відчай. — Восьмеро краще, ніж семеро. І часу більш ніж достатньо.

— Для тебе недостатньо, Белло, — холодно відрізала вона. — Пам’ятаєш, що Джаспер говорив про перволітків? Ти не витримаєш битви. Ти не зможеш контролювати свої інстинкти, а це зробить тебе легкою мішенню. Та й Едвард постраждає, намагаючись тебе захистити, — вона склала руки на грудях, задоволена своєю непохитною логікою.

І я знала, що вона має рацію, поставивши питання таким чином. Я згорбилася на стільці, мій несподіваний проблиск надії згас. Але Едвард поруч зі мною розслабився.

Він прошепотів мені на вухо, нагадуючи:

— Це не тому, що ти боїшся.

— Ой, — видихнула Аліса, на обличчі якої раптом застиг невидющий вираз. Потім воно спохмурніло. — Терпіти не можу відмови в останній момент. Значить, список запрошених скорочується до шістдесяти п’ятьох…

— Шістдесят п’ять! — мої очі знову розширилися. У мене не було стільки друзів. Хіба я взагалі знала так багато людей?

— Хто відмовився? — запитав Едвард, ігноруючи мене.

— Рене.

— Що? — вигукнула я.

— Вона хотіла зробити тобі сюрприз на випускний, але щось трапилося. Вдома на тебе чекає повідомлення від неї.

На якусь мить я просто насолоджувалася відчуттям полегшення. Що б там не трапилося з матір’ю, я довіку буду їй вдячна за відмову. Якби вона зараз приїхала у Форкс… Я не хотіла навіть думати про це, бо в іншому разі моя голова просто вибухне.

Коли я прийшла додому, на телефоні горіла лампочка повідомлення. Я знову відчула полегшення, слухаючи, як мама розповідає про нещасний випадок, який стався з Філом на бейсбольному полі: демонструючи ковзаючий крок, він заплутався з кетчером і зламав собі стегно. Тепер він цілковито залежить від неї, і вона ну ніяк не може його залишити. Мама продовжувала вибачатися, коли час повідомлення закінчився.

— Мінус одна, — зітхнула я.

— Одна що? — запитав Едвард.

— Одна людина, про яку мені не треба хвилюватися, що її цього тижня вб’ють.

Він закотив очі.

— Чому ви з Алісою не сприймаєте цього всерйоз? — з притиском запитала я. — Це серйозно.

Він усміхнувся.

— Ми самовпевнені.

— Чудово, — буркнула я. Потім узяла телефон і набрала Рене. Я знала, що це буде довга розмова, але також була певна, що мені багато говорити не доведеться.

Я просто слухала і заспокоювала її щоразу, коли мені вдавалося вставити слово: я не розчарована, я не серджуся, я не ображаюся. Вона має доглядати Філа. Я передала Філу «нехай чимшвидше видужує», пообіцяла подзвонити і до найменших подробиць описати, як у Форксі святкують випускний. Зрештою, щоб завершити розмову, мені довелося застосувати як контраргумент невідкладну потребу готуватися до іспитів.

Терпіння Едварда не знало меж. Він спокійно вичекав усю розмову, перебираючи моє волосся й усміхаючись щоразу, коли я кидала на нього погляд. Може, з мого боку було несерйозно звертати на це увагу, коли я мала думати про набагато важливіші речі, але від його усмішки у мене перехоплювало подих. Едвард був такий гарний, що важко було переключитися на щось інше, важко зосередитися на Філових проблемах, вибаченнях Рене чи ворожих вурдалацьких арміях. Я була всього-на-всього людиною.

Повісивши слухавку, я стала навшпиньки, щоб його поцілувати. Він узяв мене за талію і підсадив на кухонну стійку, аби я не мала до нього тягнутися. Це значно полегшило мої спроби. Я обхопила його руками за шию і прилинула до його холодних грудей.

Дуже скоро, як завжди, він відсторонився.

Я відчула, як мої губи невдоволено надулися. Він засміявся, виплутуючись із моїх рук і ніг. А потім став поруч зі мною, обіпершись на стійку, і поклав руку мені на плече.

— Я знаю, ти гадаєш, що у мене ідеальне, непохитне самовладання, але насправді це не так.

— Якби, — зітхнула я. Він зітхнув разом зі мною.

— Завтра після школи, — сказав він, змінюючи тему, — ми з Карлайлом, Есме та Розалією йдемо на полювання. Всього на пару годин і недалеко. Аліса, Джаспер і Еммет зможуть про тебе подбати.

— У-у-у, — застогнала я. Завтра розпочиналися випускні іспити, і був скорочений день. Я мала здавати алгебру й історію — єдині два предмети, з якими я не дружила. Отож доведеться майже цілий день провести без Едварда і постійно хвилюватися. — Я ненавиджу, коли мене няньчать.

— Це тимчасово, — пообіцяв він.

— Джасперу буде нудно, а Еммет із мене кепкуватиме.

— Вони поводитимуться гарно.

— Ага, — буркнула я.

А потім мені на думку спав ще один варіант, окрім няньок.

— А знаєш… після вогнища я ще не була в Ла-Пуші.

Я уважно виглядала будь-яку зміну в його виразі обличчя. Едвард ледь-ледь примружив очі.

— Там я буду в безпеці, — нагадала я йому.

Декілька секунд він обмірковував мої слова.

— Мабуть, ти маєш рацію.

Його обличчя зберігало спокій, проте було якимось занадто безвиразним. Я мало не запитала, чи не хоче він залишитися, але потім подумала, що Еммет, понад усякий сумнів, поглузував би з мене, і змінила тему.

— Тебе вже мучить спрага? — запитала я і потягнулася, щоб розгладити невелику тінь у нього під очима.

— Не дуже.

Мене здивувало, що він неохоче про це говорить. Але я чекала пояснень.

— Нам треба набратися сили, — пояснив він так само знехотя. — На зворотній дорозі ми знову полюватимемо, шукатимемо велику здобич.

— Це робить вас дужчими?

Він подивився мені в обличчя, ніби щось там шукаючи, але на ньому не було нічого, окрім чистої цікавості.

— Так, — нарешті сказав він. — Людська кров робить нас іще сильнішими, хоча й ненабагато. Джаспер міркував про те, щоб змахлювати — якою б ненависною не була йому ця ідея, але він занадто практичний. Проте він цього не запропонує. Він знає, що скаже Карлайл.

— А це б допомогло? — тихо запитала я.

— Яка різниця? Ми не збираємося змінювати того, ким ми є.

Я насупилася. Якщо це могло допомогти, навіть трохи… але потім я здригнулася, зрозумівши, що готова бажати чиєїсь смерті, аби захистити Едварда. Мені стало лячно від себе самої, але я не могла заперечити це бажання.