Втрата - Лінвуд Барклі

— Вони показали, як його витягують із каменоломні. І сьогодні в газетах також написали про тести з ДНК.

— О, як цікаво, — сказала вона. — Яб хотіла бути там, із тобою. Що ж там кажуть?

— Дещо їм таки вдалося з'ясувати, але, звісно, далеко не все. Я маю газету тут, перед собою. У ній сказано: «Тести ДНК дозволяють припустити наявність генетичної спорідненості між двома тілами в машині, вказують на те, що це мати й син».

— Цікаво.

— Судова експертиза ще має визначити, чи ці два тіла генетично споріднені із Синтією Арчер. Проте поліція працює на основі припущення, що два знайдені тіла — це Патрисія Бідж і Тод Бідж, які зникли двадцять п’ять років тому.

— Отже, у цій статті не сказано напевне, хто був у знайденому автомобілі? — запитала вона.

— Напевне не сказано.

— Ти ж знаєш, що вони мають на увазі під словом «припущення». Воно розраховане на дурнів, які можуть у нього повірити.

— Я знаю, але…

— А проте вражає, на що здатні вони сьогодні, чи не так?

Її голос прозвучав майже весело.

— Авжеж.

— Я хочу сказати, що тоді, коли твій батько і я позбулися цього автомобіля, хтось коли-небудь чув про тести ДНК? Можна тільки дивом дивуватися, чого вони досягли! Ти досі нервуєшся?

— Трохи, можливо.

Його голос звучав покірливо.

— Навіть будучи малим хлопцем, ти всього боявся, ти знаєш? Я обміркую ситуацію і впораюся з нею.

— Ти сильна, я знаю.

— Думаю, ти зробив чудову роботу й можеш нею пишатися. Незабаром будеш удома і зможеш забрати звідси й мене. Я нізащо б не хотіла цього пропустити. Не можу дочекатися, коли настане той момент, і я побачу вираз їі обличчя.

Розділ тридцятий

Отже, тепер у вас нова проблема? — запитала доктор Кінцлер, звертаючись до Синтії. — Імовірне знайдення вашої матері й вашого брата?

— Це не принесло мені полегкості, — сказала Синтія.

— Так, я розумію, чому це може бути.

— І той факт, що мого батька з ними не було. Ця жінка-детектив, Ведмор, думає, що він міг їх убити.

— А якщо це виявиться правдою, — запитала доктор Кінцлер, — ви готові подивитися їй у вічі?

Синтія прикусила губу й подивилася на зашторені вікна, так ніби вона мала рентгенівський зір і могла побачити шосе. Це був наш регулярний візит, і я умовив Синтію не пропускати його, хоч вона й говорила про те, щоб його скасувати. Але тепер я запитував себе, чи ті пробні запитання, які ставить доктор Кінцлер, радше не відкривали рани замість загоювати їх.

— Я вже починаю звикати до думки, що мій батько міг бути кимось зовсім іншим, аніж той чоловік, якого я знала, — сказала Синтія. — Адже про нього ніде не залишилося жодних записів, не залишилося номера соціальної безпеки, не залишилося посвідчення водія. Вона помовчала. — Але я не можу повірити в те, що він міг їх убити, що він міг убити мою матір і Тода.

— Ви думаєте, це він залишив свій капелюх у вашому домі?

— Не виключаю цієї можливості, — сказала Синтія.

— Навіщо було вашому батькові проникати у ваш дім, залишати вам таке послання, писати вам листа на вашій власній друкарській машинці, де він намалював також мапу, яка вказує шлях до інших?

— Можливо, він… можливо, він намагається залагодити якусь свою провину?

Доктор Кінцлер стенула плечима.

— Я вас запитую, що ви про це думаєте.

Стандартна процедура психіатричного сеансу, подумав я.

— Не знаю, що й думати, — сказала Синтія. — Якби й справді це зробив він, тоді гроші в конвертах, лист, усе інше було його намаганнями якось спокутувати свою провину. Та, власне, хоч би хто підкинув мені цього листа, він мусив бути якось причетний до їхньої смерті. Якщо він знає такі подробиці.

— Це слушно, — сказала доктор Кінцлер.

— А детектив Ведмор, хоч і вважає, що це мій батько вбив їх багато років тому, проте думає, що я написала того листа, — сказала Синтія.

— Можливо, — припустила доктор Кінцлер, — вона думає, що ви й ваш батько обоє причетні до їхньої смерті. Тому що його тіло не було знайдене. Тому що вас не було в машині з вашою матір’ю та братом.

Синтія подумала, перш ніж кивнути.

— Я знаю, що багато років тому поліція мала певні сумніви щодо мене. Тобто коли вони не могли нічого з’ясувати, то, гадаю, їм мимоволі довелося припускати будь-які варіанти. Вони, певно, думали, чи