Втрата - Лінвуд Барклі

Коли я увійшов до кімнати Ґрейс того вечора й побачив, що все світло вимкнене, то сподівався побачити, як вона вдивляється у свій телескоп, але вона була вже під ковдрою. Проте сну не було в жодному її оці.

— Я здивований, що ти тут, — сказав я, сідаючи на край ліжка й доторкнувшись рукою до її голови.

Ґрейс не сказала нічого.

— Думав, ти спостерігаєш за астероїдами. Чи вже на них дивилася?

— Я не завдала собі клопоту.

— То ти вже не боїшся більше астероїдів?

— Ні, — сказала вона.

— То вони більше не падатимуть на землю? Що ж, це добра новина, — сказав я бадьорим голосом.

— Може, й падатимуть, — сказала Ґрейс. — Але мені тепер байдуже.

— Що ти хочеш цим сказати, моя люба?

— Усі навколо мене такі сумні останнім часом.

— О моє золотко. Я знаю. Кілька останніх тижнів були для нас тяжкими.

— Тепер мені байдуже, чи впаде астероїд на землю, чи ні. Тітка Тес померла. Я чула, як ви говорили про те, що знайдено автомобіль. Люди весь час помирають від дуже різних причин. Їх збивають автомобілі. Вони можуть утопитися. А іноді їх убивають інші люди.

— Я знаю.

— А мама поводиться так, ніби ми у великій небезпеці, й вона жодного разу не подивилася в мій телескоп. Вона думає, з нами станеться щось жахливе, але це жахливе прийде не з космосу.

— Ми ніколи не допустимо, аби щось з тобою трапилось, — сказав я. — Твоя мама і я дуже тебе любимо.

Ґрейс нічого не сказала.

— Я думаю, варто подивитися бодай один раз, — сказав я, зісковзнувши з ліжка і ставши навколішки біля телескопа. — Ти не проти, якщо я гляну? — запитав я.

— Дивись, якщо хочеш, — сказала Ґрейс.

Якби світло було увімкнуте, вона побачила б гримасу, яку я зробив у відповідь на її слова.

— Окей, — сказав я, приймаючи відповідну позу, але спершу виглянувши у вікно, аби переконатися, що за будинком ніхто не стежить, потім наблизив око до лінзи й узявся рукою за телескоп.

Я спрямував його в нічне небо й побачив, як пропливають зорі, наче у панорамних сценах серіалів «Зоряного шляху».

— А нумо, гляньмо сюди, — сказав я, і тут труба відламалася від штатива, впала на підлогу й закотилася під стіл Ґрейс.

— Я ж тобі казала, тату. Це не телескоп, а стара іржава залізяка.

Коли я прийшов до спальні, Синтія також уже лежала під ковдрою. Вона натягнула її до самої шиї й лежала ніби в коконі. Очі в неї були заплющені, хоч у мене було відчуття, що вона не спить. Вона просто не хотіла брати участь у розмові.

Я роздягся до трусів, почистив зуби, відкинув ковдру й заліз у ліжко поруч із нею. Поруч із ліжком лежав старий примірник журналу «Гарперс», я трохи погортав його, спробував почитати алфавітний покажчик, але не міг зосередитися.

Я потягся рукою й вимкнув лампу біля ліжка. Потім умостився в ліжку на боці, спиною до Синтії.

— Піду полежу з Ґрейс, — сказала Синтія.

— Іди, — буркнув я в подушку. Не дивлячись на неї, я сказав: — Синтіє, я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. Те, що тепер відбувається, розриває нас на частини, відриває одне від одного. Ми повинні скласти якийсь план, обміркувати, як нам нам чинити опір цьому всьому разом.

Але вона вислизнула з ліжка, не відповідаючи. Світляна смуга з коридору розітнула стелю, як ніж, коли вона прочинила двері, і зникла, коли вона їх зачинила. От і гаразд, подумав я. Був надто стомлений, щоб сваритися, надто стомлений, щоб спробувати помиритися. Незабаром я заснув.

Коли вранці я прокинувся, Синтії і Ґрейс не було вдома.

Розділ тридцять перший

Навіть якби ми не посварилися, я не здивувався б, побачивши вранці, що Синтії немає в нашому ліжку.

Коли я прокинувся о пів на сьому, я подумав, що вона заснула на ліжку Ґрейс і провела ніч там. Тому я не вибіг відразу в коридор і не пішов з’ясовувати, де вони є.

Я підвівся з ліжка, одягнув джинси, пішов у туалетну кімнату, яка межувала зі спальнею, і побризкав водою на своє обличчя. Я придивився до нього пильніше. Напруга останніх кількох тижнів далася взнаки. Під очима в мене були темні кола, і, гадаю, я втратив кілька фунтів ваги. Проти цього я не став би заперечувати, але я волів би досягти такого результату згідно з планом, який включав би в себе не тільки стрес. Кутики моїх очей були червоні, а волосся мало такий вигляд, ніби давно вимагало стрижки.

Вішалка для рушників була біля самого вікна, яке виходило на під’їзну алею. Коли я потягся по рушник, то помітив якусь різницю в тому вигляді, який мав зовнішній світ, проникаючи сюди крізь щілину у шторах. Щілина між шторами тут була зазвичай заповнена білим і сріблястим — кольорами наших двох автомобілів. Але цього разу там був сріблястий колір і сірий колір асфальту.

Я розсунув штори. Автомобіля Синтії не було на під’їзній алеї.

Я пробурмотів якусь фразу на зразок: «Що за чортівня?»

Тоді я вибіг у коридор, босий і без сорочки, і відчинив двері до кімнати Ґрейс. Ґрейс ніколи не прокидалася так рано, і я мав усі підстави сподіватися, що знайду її в ліжку.

Ковдра була відгорнута, ліжко порожнє.

Я міг би просто вигукнути ім’я своєї дружини або доньки, стоячи там нагорі сходів, але було ще дуже рано, і якщо в цьому домі були й інші, крім мене, вони спали, не хотів би розбудити їх.

Я просунув голову в кабінет, побачив, що він порожній, спустився на кухню.

Вона мала такий самий вигляд, як і вчора увечері. Усе помите й прибране. Тут ніхто не снідав перед раннім від’їздом.

Я відчинив двері до підвалу й цього разу визнав за можливе гучно покликати:

— Синті!

У відповідь — мертва тиша, я знав, що так і буде, адже її автомобіль не стояв на під’їзній алеї, та, оскільки ситуація здавалася мені безглуздою, на якомусь рівні я виходив із припущення, що його вкрадено.

— Ти там, унизу?

Я зачекав якусь мить, а тоді покликав:

— Ґрейс!

Коли я відчинив передні двері, вранішня газета вже чекала там на мене.

Тієї миті мені було важко не відчути, що я переживаю епізод із життя Синтії.

Але цього разу, на відміну від того ранку, який був двадцять п’ять років тому, я знайшов записку.

Вона була згорнута й стояла ребром на