Втрата - Лінвуд Барклі

— Просто міркую, — сказав я. — Річ у тому, що чи не останніми словами, які сказав нам містер Ейбеґнел, були, що він має намір більше довідатися про Вінса Флемінґа, який був із моєю дружиною в ту ніч, коли зникла її родина. Ви знаєте Вінса Флемінґа?

— Мені відоме це ім’я, — сказала вона.

Ведмор з’явилася знову вже наступного дня.

Коли я побачив, як вона підходить до нашого будинку, я сказав Синтії:

— Мабуть, вона прив’язала нас до викрадення Ліндберґового[26] сина.

Я відчинив двері, перш ніж вона постукала.

— Отже? — сказав я. — З чим ви прийшли тепер?

— Маю новини, — сказала вона. — Можна мені увійти? — Її тон був не таким різким сьогодні.

Я не знав, чи слід вважати це добрим знаком, чи вона просто хотіла нас на чомусь упіймати.

Я провів Ведмор до вітальні й запросив її сісти. Ми з Синтією також сіли.

— По-перше, — сказала вона, — мушу вас попередити, що я не вчений-дослідник. Але я розумію фундаментальні принципи і зроблю все від мене залежне, щоб пояснити їх вам.

Я подивився на Синтію. Вона кивнула Ведмор, щоб та продовжувала.

— Шанси здобути ДНК із людських останків, знайдених у автомобілі вашої матері, — а там були два тіла, а не три, — були дуже примарні, але вони існували. Протягом років природний процес розпаду пожер… — Вона на мить замовкла. — Місіс Арчер, я можу говорити тут прямо? Розумію, вам не дуже приємно це слухати.

— Продовжуйте, — сказала Синтія.

Ведмор кивнула.

— Як ви й самі можете зрозуміти, процес розпаду протягом років — ферменти, які виділяються з клітин людського тіла, коли ті помирають, людські бактерії, середовищні, а в даному випадку водні мікроорганізми — зруйнував майже всю плоть, яка була на кістках. Розпад кісток міг відбуватися навіть швидше, якби це була солона вода, але ця вода не була солоною, тому тут цей процес відбувався трохи повільніше. — Вона прочистила собі горло. — У всякому разі, ми мали кістки і ми мали зуби, тож ми спробували знайти якусь інформацію про стан зубів ваших батьків, але зазнали невдачі. Ваш батько, наскільки ми можемо судити, не мав власного дантиста, хоч слідчий досить швидко визначив на основі кісткової структури останків двох людей, знайдених у машині, що жоден із двох не був дорослим чоловіком.

Синтія закліпала очима. Отже, тіло Клейтона Біджа не було одним із двох у машині?

— Що ж до дантиста, який лікував вашого брата й вашу матір, то він помер багато років тому, його практика була закрита, а всі записи знищені.

Я подивився на Синтію. Вона з усіх сил намагалася приховати своє розчарування. Схоже, ми не довідаємося нічого вирішального.

— Але хоч ми й не маємо дентальних записів, проте ми маємо зуби, — сказала Ведмор. — Із обох тіл. В емалі на зовнішній стороні ДНК немає, там тестувати нічого, але в самому центрі зуба, біля кореня, матеріал набагато краще захищений, і вони, певно, зможуть знайти там клітини, в яких збереглося ядро.

Мабуть, Синтія і я мали розгублений вигляд, тому Ведмор сказала:

— Власне, суть у тому, що якщо наші судові експерти зможуть проникнути туди, глибоко всередину і здобути ДНК достатньої якості, то результати досліджень допоможуть визначити унікальний профіль для кожного індивіда, зокрема, укажуть на його стать.

— І? — запитала Синтія, стримуючи подих.

— З тих двох осіб одна була чоловічої, а друга жіночої статі, — сказала Ведмор. — Аналіз судового слідчого навіть до аналізу ДНК указує на те, що особа чоловічої статі найімовірніше мала вік десь посередині між десятьма й двадцятьма роками, а жінці було трохи менше або трохи більше, ніж сорок.

Синтія подивилася на мене, потім знову на Ведмор.

Ведмор провадила далі:

— Отже, у тому автомобілі були жінка й молодий хлопець. Тепер постає питання, чи існує між ними зв’язок близької спорідненості.

Синтія чекала.

— Два профілі ДНК справді свідчать про близьку спорідненість, можливо, спорідненість між матір’ю та дитиною. Результати судового дослідження в поєднанні з висновками слідчого-коронера вказують на спорідненість «мати-син».

— Моя мати, — прошепотіла Синтія. — І Тод.

— Але залишається ще одне істотне питання, — продовжила Ведмор. — Тоді як спорідненість між двома загиблими можна вважати більш або менш встановленою, ми не можемо без тіні сумніву стверджувати, що це справді Тод Бідж і Патрисія Бідж. Якби ви мали щось таке, що могло б дати нам зразок для дослідження, наприклад, кілька волосин, які ще застрягли у гребінці…

— Ні, — сказала Синтія. — Нічого такого в мене нема.

— Ну що ж, зрештою, ми маємо зразок вашої ДНК і додаткові дослідження покажуть, чи маєте ви якусь спорідненість із останками, що їх ми витягли з автомобіля. Коли ваш зразок буде типізований, а вони зараз саме над цим працюють, вони зможуть визначити ймовірність материнства з боку мертвої жінки і ймовірність спорідненості по лінії «брат і сестра» щодо мертвої особи чоловічої статі.

Ведмор зробила паузу.

— Але на основі того, що ми знаємо тепер, а ми знаємо, що ці два тіла споріднені між собою, що це мати й син, що автомобіль справді належить вашій матері, ми виходимо з робочої гіпотези, що це ваші мати й брат.

У Синтії був такий вигляд, ніби в неї пішла обертом голова.

— Проте, — зробила ще один висновок Ведмор, — там немає вашого батька. Я хотіла б поставити вам ще кілька запитань про нього, яким він був, якою він був людиною.

— Але чому? — запитала Синтія. — З якого припущення ви виходите?

— Я думаю, ми повинні розглянути можливість того, що це він убив їх обох.

Розділ двадцять дев’ятий

— Алло?

— Це я, — сказав він.

— А я щойно думала про тебе, — промовила вона. — Я нічого не чула про тебе якийсь час. Сподіваюся, у тебе все окей.

— Я мусив зачекати й подивитися, що буде, — сказав він. — Скільки вони можуть довідатися. Дещо вже було в новинах. Вони показали автомобіль. По телебаченню.

— О, справді?