Втрата - Лінвуд Барклі
— Ні, — сказала Синтія. — Ми залишимося.
— Люба моя, — промовив я. — Ми нічого зараз не зможемо зробити. Нам треба десь поїсти. Нам обом слід підкріпитися, ми повинні бути готові до того, що тут може статися.
— А як ти думаєш, що тут сталося? — запитала Синтія.
Ведмор сказала:
— Я думаю, хтось під’їхав машиною на великій швидкості туди, де ми тепер стоїмо, і не став зупинятися на краю провалля.
— Їдьмо, — сказав я Синтії. А звертаючись до Ведмор, попросив: — Підтримуйте з нами зв’язок.
Ми поїхали назад до головної магістралі, доїхали до Отіса, потім повернули на північ до Лі, де пообідали й замовили каву. Вранці я майже нічого не їв, тому тут замовив пізній сніданок із яєць та ковбаси. Синтія спромоглася з’їсти лише одну-дві грінки.
— Тож хоч би хто надіслав мені того листа, він знав, про він пише, — сказала Синтія.
— Авжеж, знав, — сказав я, дмухаючи на каву, щоб охолола.
— Але ж ми навіть не знаємо, чи в машині хтось є. Можливо, автомобіль утопили там, щоб надійно заховати його. Але це не означає, що хтось при цьому загинув.
— Зачекаймо й будемо знати, — сказав я.
Нам довелося чекати близько двох годин. Десь коли я пив свою четверту порцію кави, задзвонив мій мобільник.
Це була Ведмор. Вона розповіла мені, як під’їхати до озера з північної сторони.
— Щось там сталося? — запитав я.
— У нас вийшло швидше, ніж ми сподівалися, — сказала вона тоном люб’язної поблажливості. — Автомобіль уже на березі.
Жовтий «Ескорт» був уже на платформі ваговоза, коли ми прибули на місце подій. Синтія вискочила з автомобіля, перш ніж я встиг його зупинити, й побігла до ваговоза з криком:
— Це наш автомобіль! Це автомобіль моєї матері!
Ведмор схопила її за руку, перш ніж вона встигла підбігти ближче.
— Пустіть мене! — крикнула Синтія, пручаючись.
— Вам не можна підходити близько, — сказала їй жінка-детектив.
Автомобіль був обліплений грязюкою та мулом, вода струменіла з нього цівками крізь щілини зачинених дверей, і її вже витекло досить, щоб кабіна вгорі по лінію вікна очистилась від води. Але там нічого не було видно, крім двох напівзатоплених підставок для голів.
— Ми відправляємо автомобіль у лабораторію, — сказала Ведмор.
— Що вони там знайшли? — спитала Синтія. — Усередині щось було?
— А що, ви думаєте, вони могли там знайти? — запитала Ведмор.
Мені не сподобалося те, як вона це запитала. Так ніби вона вважала, що Синтія вже знає відповідь.
— Я не знаю, — сказала Синтія. — Я боюся знати.
— Схоже, там є останки двох людей, — припустила Ведмор. — Але, як ви повинні розуміти, через двадцять п’ять років…
Це можна було собі уявити.
— Двох? — уточнила Синтія. — Не трьох?
— Цього ще напевне не можна сказати, — промовила Ведмор. — Як я вже сказала, перед нами багато роботи. — Вона зробила паузу. — Нам треба буде взяти мазок із вашого рота.
Синтія зреагувала не відразу.
— Що взяти?
— Пробачте мені, якщо я висловилася не досить ясно. Нам буде потрібен зразок вашої ДНК. Для цього беруть мазок із рота. Це не боляче й досить просто.
— А навіщо?
— Якщо нам пощастить, то ми зможемо взяти зразок ДНК із того… що ми знайшли в автомобілі, й порівняти його з вашим зразком. Якщо, наприклад, одне з цих тіл — ваша мати, то вони зможуть зробити зворотний тест материнства. Він може підтвердити, що це ваша мати. Те саме і з іншими членами вашої родини.
Синтія подивилася на мене, в її очах заблищали сльози.
— Двадцять п’ять років я чекала якихось відповідей, і тепер, коли можу отримати, мене охоплює жах.
Я міцно її обняв.
— Скільки це триватиме? — запитав я Ведмор.
— За нормальних обставин — кілька тижнів. Але це справа дуже великого резонансу, а надто якщо взяти до уваги, що на цю тему було показане телевізійне шоу. Перші результати ми знатимемо через кілька днів, можливо, навіть через два. Можете, їхати додому. Я когось пришлю взяти мазок.
Повернутися додому було тепер для нас єдиним логічним рішенням. Коли ми вже рушили до нашого автомобіля, Ведмор гукнула нас:
— І ви можете мені знадобитися ще до того, як стануть відомі результати тестів. Хочу поставити вам кілька запитань.
Було щось зловісне в тому, як вона це сказала.
Розділ двадцять восьмий
Як і пообіцяла, Рона Ведмор прийшла до нас, щоб поставити нам деякі запитання. У цій справі були деталі, які їй не подобалися.
Власне, й нам багато чого в ній не подобалося, але Синтія та я не відчували, що Ведмор була нашим союзником.
Вона підтвердила одну річ, яку я, проте, вже знав. Лист, що спрямував нас до кар’єру, був надрукований на моїй друкарській машинці. Нас із Синтією запросили — так ніби ми мали якийсь інший вибір — прийти до управління і дати свої відбитки пальців. Відбитки пальців Синтії напевне були у файлах поліції. Вона дала їх двадцять п’ять років тому, коли поліція нишпорила в її домі, шукаючи якихось ключів, що пояснили б таємниче зникнення її родини. Але поліція хотіла взяти їх у неї знову, а мене раніше ще ніколи не просили дати свої.
Вони порівняли наші відбитки з відбитками на друкарській машинці. Вони знайшли кілька відбитків Синтії на корпусі машинки. Але на клавішах були тільки мої.
Звісно, робити з цього якісь висновки не випадало. Але цей факт не міг також підтвердити, що хтось проник у наш дім і надрукував листа на моїй машинці. Можливо, він друкував у рукавичках, щоб не залишити своїх відбитків.
— Але навіщо комусь було це робити? — запитала Ведмор, стиснувши пальці в кулаки і вперши їх у свої чималенькі стегна. — Навіщо було комусь приходити у ваш дім і друкувати свого листа на вашій машинці?
Це було цікаве запитання.
— Можливо, — сказала Синтія, дуже повільно, так ніби думала вголос, — незалежно від того, хто це зробив, він знав, що лист неодмінно приведе поліцію до друкарської машинки Тері. Вони хотіли, щоб лист привів вас до нього, аби виникла підозра, що це він його написав.
Як на мене, то Синтія мала цілковиту рацію, з однією невеличкою поправкою.
— Або ти його написала, — уточнив я.
Вона дивилася на мене протягом якоїсь миті, але не
