Втрата - Лінвуд Барклі

Синтія в наших перегонах додому випередила мене на дві хвилини. Вона стояла у дверях із конвертом у руці.

Я зайшов у дім, і вона подала його мені. На ньому було надруковане одне слово: «Синтії». Марки не було. Лист надійшов не поштою.

— Тепер ми обидва доторкнулися до нього, — сказав я, несподівано усвідомлюючи, що ми припускаємося всіх можливих помилок, за які поліція потім добре нам вичитає.

— Мені байдуже, — сказала вона. — Прочитай його.

Я витяг аркуш простого ділового паперу з конверта. Він був акуратно згорнутий утричі, наче звичайний лист. На протилежному боці аркуша була мапа, грубо накреслена олівцем, на ній перетиналися лінії доріг, крапкою був позначений населений пункт під назвою «Отіс», намальований неправильний еліпс, під яким стояв напис «озеро в кар’єрі» і стояв також «X» в одному з куточків. Були там і інші знаки, але я не був певен, що вони означають.

Синтія, не кажучи ні слова, спостерігала, як я ковзаю поглядом по всьому цьому.

Я перевернув аркуш протилежним боком і тієї самої миті, коли побачив друкований текст, помітив ще одну деталь, яка відразу впала мені в око й дуже стурбувала мене. Навіть до того, як я прочитав написане, я вже замислився, яким може бути значення того, що я помітив.

Але поки що я прикусив язика й прочитав послання:

«Синтіє, час тобі дізнатись, де вони. Де вони досі, найімовірніше, ПЕРЕБУВАЮТЬ. Існує покинутий кар’єр десь за дві години їзди на північ від того місця, де ти мешкаєш, на самому кордоні штату Коннектикут. Тепер це місце схоже на озеро, але то не справжнє озеро, бо з нього беруть гальку й каміння. Воно дуже глибоке. Мабуть, надто глибоке, щоб у ньому комусь пощастило знайти тіла дітлахів, які наважувалися там плавати будь-коли протягом цих років. Ви поїдете Восьмою магістраллю на північ, перетнете кордон зі штатом Массачусетс і поїдете далі, доки дістанетеся до Отіса, а потім звертайте на схід. Керуйтеся мапою, що на протилежному боці аркуша. Побачите вузьку дорогу за смугою дерев, що веде до верхньої частини кар’єру. Ви повинні бути обережними, коли дістанетеся туди, бо там дуже круто. Внизу побачите кар’єр. На самому його дні, тобто на дні озера, відшукаєте свою відповідь».

Я знову перевернув аркуш. На мапі були позначені всі орієнтири, про які мовилося в листі.

— Отже, вони там, — прошепотіла Синтія, показуючи на аркуш паперу, який я тримав у руці. — Вони у воді. — Вона глибоко вдихнула повітря. — Отже… вони мертві.

Усе попливло перед моїми очима. Я моргнув кілька разів, віднайшов фокус. Знову перевернув аркуш, перечитав листа, потім подивився на нього не як на щось написане, а під суто технічним кутом зору.

Він був надрукований на стандартній друкарській машинці. Не на принтері комп’ютера.

— Де ти його взяла? — запитав я, з усієї сили намагаючись контролювати свій голос.

— Він був із поштою Памели, — сказала Синтія. — У поштовій скриньці. Хтось його там залишив. Листоноша його не приносив. На ньому немає ні марки, ані чогось такого.

— Ні, — сказав я. — Хтось укинув його туди.

— Хто? — запитала вона.

— Я не знаю.

— Ми повинні туди поїхати, — сказала вона. — Сьогодні ж, тепер, ми повинні з’ясувати, що там є, що там під водою.

— До нас уже їде детектив Ведмор — жінка, яка зустріла нас на причалі. Ми поговоримо з нею про це. Вони мають поліційних водолазів. Але я хочу запитати тебе ще про одне. Це стосується цього листа. Подивися на нього. Подивися на літери…

— Вони повинні вирушити туди негайно, — обірвала Синтія.

Було таке враження, ніби вона вірить, що хтось там на дні затопленого кар’єру досі живий, що в нього залишається ще трохи повітря.

Я почув, як перед нашим будинком зупинився автомобіль, виглянув у вікно й побачив Рону Ведмор, яка йшла під’їзною алеєю, — здавалося, її коротке, міцне тіло спроможне пройти крізь двері, не відчиняючи їх.

Мене охопила паніка.

— Люба моя, — промовив я. — Ти не хочеш сказати мені ще чогось про цей лист? Перш ніж сюди прийде поліція. Ти повинна тут бути цілком чесна зі мною.

— Про що ти говориш? — запитала вона.

— Ти не бачиш у цьому нічого дивного? — сказав я, підносячи листа до її очей. Я конкретно показав на одне слово в листі. — Ось тут, у першому рядку, — сказав я, показуючи на «де».

— Що?

Горизонтальна лінія «е» була стерта, внаслідок чого воно було схоже на «с». Слово «де» здавалося сполученням літер «дс».

— Я не знаю, про що ти говориш, — сказала Синтія. — Що означає бути з тобою чесною? Звісно, я чесна з тобою.

Ведмор уже ступила на першу сходинку ґанку, готуючи кулак, щоб постукати у двері.

— Мені треба піднятися нагору на якусь хвилину, — сказав я. — Відчини їй двері, скажи, що я зараз буду.

Перш ніж Синтія встигла щось сказати, я вже біг нагору сходами. Позад себе я почув, як Ведмор постукала у двері, два сильні удари, потім Синтія відчинила двері, й вони привіталися. На той час я вже був у невеличкій кімнаті, де я виставляю оцінки учням, готуюся до уроків.

Моя стара друкарська машинка «Роял» стояла на столі біля комп’ютера.

Я повинен був вирішити, що робити з нею.

Для мене було очевидно, що лист, який Синтія цієї миті показувала детективу Ведмор, був надрукований на цій машинці. Напівстерту горизонтальну лінію в «е» не впізнати було неможливо.

Я знав, що не друкував того листа.

Я знав, що Ґрейс не могла надрукувати його.

Це залишало тільки дві можливості. Незнайомець, котрий, як ми мали всі підстави підозрювати, побував у нашому домі, скористався моєю машинкою, щоб надрукувати цього лис а, або Синтія надрукувала його сама.

Але ж ми поставили нові замки. Я був цілковито переконаний, що за останні дні жоден непроханий гість не міг побувати в нашому домі.

Здавалося неймовірним, щоб це зробила Синтія. Але що, як… що, як, перебуваючи під, можна сказати, неймовірним стресом, Синтія написала цього листа, спрямовуючи нас до віддаленого місця, де ми нібито могли довідатися про долю її родини?

Що, як Синтія надрукувала його, і що буде, коли з’ясується, що так воно й було?

— Тері! — погукала Синтія. — Детектив Ведмор уже тут!

— Одну хвилину! — відповів я.

Що це означатиме? Що означатиме, коли з’ясується, що Синтія насправді знала всі ці роки, де треба шукати її родину?

Мене пробрав холодний піт.

Можливо, сказав я собі, вона витіснила свою пам’ять?