Втрата - Лінвуд Барклі

чи не надійшли нам якісь послання. Як зазвичай, їх надійшов цілий букет, більшість пропонували всілякі оборудки з «Віаґрою» або акціями, або називали місця, де можна придбати дешеві годинники «Ролекс», або це були прохання вдів багатих власників нігерійських золотих копалень допомогти їм перевести свої мільйони на рахунки в північно-американських банках. Наш антиспамовий фільтр перехоплював лише частину цього набридливого віртуального мотлоху.

Але було одне електронне послання з адресою Hotmail, у якій були лише цифри — 05121983 — зі словами «Це не триватиме довго» в рядку теми.

Я клацнув на ньому мишею.

Послання було коротке: «Дорога Синтіє! Щодо нашої попередньої розмови, то твоя родина справді тобі прощає. Але вони не можуть перестати себе запитувати: чому?»

Я прочитав його не менш як п’ять разів, а потім знову повернувся до рядка теми. Це не триватиме довго? Як довго?

Розділ двадцять четвертий

— Як міг хтось дізнатись адресу нашої електронної пошти? — запитав я Синтію.

Вона сиділа перед комп’ютером, дивлячись на екран. Вона навіть потяглася рукою до монітора, так ніби доторкнувшись до послання, вона могла довідатися про нього більше.

— Мій батько, — сказала вона.

— До чого тут твій батько?

— Коли він увійшов сюди, коли покинув тут свій капелюх, — сказала Синтія. — Він міг піднятися сюди нагору й усе роздивитися, сів за комп’ютер і знайшов нашу електронну адресу.

— Синті, — сказав я обережно. — Ми не можемо бути певні, що це твій батько залишив тут капелюх. Ми не знаємо, хто залишив цей капелюх.

Подумки я повернувся до теорії Ролі та моєї власної короткочасної підозри, що Синтія сама могла залишити тут капелюх. І протягом однієї миті, не довше, я подумав, як легко можна вигадати Hotmail-адресу й надіслати електронне послання самому собі.

Облиш ці дурні думки, сказав я собі.

Я відчував, що Синтія вся наїжачилася від мого попереднього зауваження, тому додав:

— Але ти маєш рацію. Хоч би хто до нас сюди заходив, він міг піднятися нагору й усе обстежити, увімкнути комп’ютер і взнати адресу нашої електронної пошти.

— Отже, це одна й та сама особа, — сказала Синтія. — Особа, яка телефонувала мені, та особа, що ти назвав якимсь божевільним, та ж таки особа надіслала мені послання електронною поштою, і вона ж таки проникла в наш дім і залишила капелюх. Капелюх мого батька.

Це припущення здалося мені розумним. Мене непокоїло тільки, ким же вона була, та особа? Чи це та сама особа, яка вбила Тес? Чи це той самий чоловік, якого я побачив того вечора в телескопі Ґрейс і який спостерігав за нашим будинком?

— І він досі говорить про прощення, — сказала Синтія. — Що вони прощають мені. Навіщо він це каже? І як розуміти те, що це не триватиме довго?

Я похитав головою.

— І що означає ця адреса? — спитав я, показуючи на прямокутник електронної пошти на екрані. — Якийсь набір випадкових цифр.

— Це не набір випадкових цифр, — сказала Синтія. — Це дата. 12 травня 1983 року. Дата тієї ночі, коли зникла моя родина.

— Ми в небезпеці, — сказала Синтія пізніше, цієї ночі.

Вона сиділа в ліжку, підтягши ковдру до самого підборіддя. Я саме визирав у вікно спальні, окидаючи останнім поглядом вулицю, перед тим як залізти під ковдру. Цю звичку я розвинув у собі протягом останнього тижня.

— Ми в небезпеці, — повторила вона. — І я знаю, ти відчуваєш те саме, хоч і не хочеш говорити. Боїшся мене засмутити, поставити мене на край провалля абощо.

— Я не боюся, що ти впадеш у провалля, — сказав я.

— Але ти не можеш стверджувати, що ми в безпеці, — промовила Синтія. — Ти в небезпеці, я в небезпеці, Ґрейс у небезпеці.

Я знав це дуже добре. Вона могла мені й не нагадувати. Я думав про це постійно.

— Мою тітку вбито, — сказала Синтія. — Чоловік, якого я найняла, — якого ми найняли, — розслідувати, що сталося з моєю родиною, кудись зник. Ти і Ґрейс бачили чоловіка, який спостерігав за нашим будинком кілька ночей тому. Хтось був у нашому домі, Тері. Якщо не мій батько, то хтось інший. Хтось інший, хто залишив капелюха, сидів за нашим комп’ютером.

— То був не твій батько, — сказав я.

— Ти так кажеш тому, що справді знаєш, хто тут був, чи тому що думаєш, мій батько мертвий?

Мені не було чого їй сказати.

— Чому ти думаєш, у Департаменті транспортних засобів немає посвідчення мого батька? Чому немає жодних записів про нього у службі соціального страхування?

— Я не знаю, — стомлено сказав я.

— Ти думаєш, містер Ейбеґнел щось довідався про Вінса? Про Вінса Флемінґа? Хіба він не сказав нам, що хоче довідатися про нього більше? Можливо, саме це він і робив, коли зник? Можливо, з містером Ейбеґнелом усе гаразд, але він стежить за Вінсом і тому не зміг зателефонувати своїй дружині?

— Послухай-но, — сказав я. — Це був довгий і важкий день. Спробуймо бодай трохи поспати.

— Будь ласка, скажи, що ти більше нічого не приховуєш від мене, — промовила Синтія. — Як ти приховував від мене хворобу Тес. Як ти приховував, що вона одержувала гроші в конвертах.

— Я нічого зараз не приховую від тебе, — сказав я. — Хіба я щойно не показав тобі те електронне послання? А міг би просто стерти його й навіть не сказати тобі про нього. Але я згоден із тобою, нам треба бути дуже пильними. Ми поставили на двері нові замки. Ніхто тепер не проникне в наш дім. І я більше не стану умовляти тебе, щоб ти не проводжала Ґрейс до школи.

— Що відбувається, як ти думаєш? — запитала Синтія.

Було щось агресивне в тому, як вона поставила це запитання, щось майже звинувачувальне, так ніби вона досі підозрювала, що я щось приховую від неї.

— О Господи! — утратив я терпець. — Я не знаю. Це не моя довбана родина зникла з лиця цієї довбаної землі.

Мої слова відібрали в Синтії мову. Мені самому наче заціпило.

— Пробач мені, — перепросив я. — Пробач мені. Я не хотів цього сказати. Ці події надто тяжко відбилися на всіх нас.

— Мої проблеми тяжко відбилися на тобі, — уточнила Синтія.

— Не в тому справа, — сказав я. — Ти пам’ятаєш, я пропонував тобі, щоб ми кудись поїхали бодай на короткий час? Усі троє. Ми забрали б Ґрейс зі школи. Я можу випросити кілька днів у Ролі, він прикриє мене, знайде заміну, Памела також відпустить тебе на кілька днів…

Вона скинула ковдру зі своїх ніг і підвелася.

— Я