Кінець світу: Естелла - Nilett

— То ти створювала нас аби зробити що? – Шон поставив питання яке гризло його доволі таки довгий період часу. – Ти даєш відповіді, але не на ті запитання які лунають. Відводиш увагу в інший напрямок. Зброя, це не єдина твоя причина. Не для війни ти нас створювала.

— Ти маєш рацію Фіар. Ви були не тільки зброєю. А ще й моєю надією знайти ліки проти напасті першою, якщо я не зможу знайти того шмаркача. І, як бачите, пошуки були марними. Але всі повтікали перш ніж я встигла бодай зафіксувати один вдалий екземпляр.

— І яким чином ти ліки хотіла створити, коли тільки те й робила, що свідому частину їх особистості намагалася стерти?

— Я хотіла знайти кордони.

— І як успіхи? Знайшла? – запитав Аарон, очевидно глузуючи з жінки.

— Ти ніколи не умів бути співчутливим Айн.

— Повернімося до запитань. – повернув до себе увагу науковиці лідер Естелли.

— Прошу.

— Тож, на разі ми більше розуміємо момент початку напасті. Якийсь початківець створив небезпечний вірус, і той потрапив не до тих людей, тепер винищуючи більшу частину населення планети. Ти ж своєю чергою, почала штучно створювати інфікованих, та препаратами контролювати їх психічний стан. Вбивати морально, але все ж не повністю, аби ті могли підкорятися наказам аби винайти ліки. Не думаєш, що звучить досить дивно?

— Це не повна картина.

— Тоді доповни її поки мій терпець не увірвався. – Кріс стиснув руки у кулаки.

— Інфіковані вищого рівня, ви й самі бачили їх силу. Ті, що існують поза межами стін, або ж не серед людей. Монстри які повністю втратили свою людську сутність. Саме такими ви всі мали стати з часом через зараження. Але я змогла знайти рішення. Я на стадії створення препарату який винищить вірус але не вбиває людські клітини. Зможе повернути людину до нормального стану. Як бачите, майже всі зараз тут присутні інфіковані. Але людська подоба нікуди не зникла. Розум чистий та ви у змозі раціонально мислити. Ви ті ж самі люди, просто з невеличким доповненням. Мабуть, з усіх вас, Айн постраждав найбільше, адже мій препарат потрапив у його кров найпізніше.

— Його ім’я Аарон.

— Ох, точно. Забула, що ви вже не мої діти. 

— Міллер, не випробовуй терпіння того, кого не зможеш вбити. – Кріс вирішив закрити рота жінці ще до того, як вона підпише собі смертний вирок. – Я ще не закінчив задавати питання. Є ще дещо, що мене турбує. І це саме причина твого надмірного бажання допомогти, коли ти робиш це саме диктаторським способом. Чому саме так? Ти могла бути в очах людей рятівницею, а не безжалісною хазяйкою.

— У всіх свої методи для здобуття цілей. У мої плани не входить любов людей чи повага.

— Чому ти хочеш знищити вірус?

— Бо він руйнує те життя яке й так висить на волосинці від гибелі. Хіба ви не помітили цікавого факту стосовно постійного прибування монстрів? Скільки б ви їх не вбивали, вони все йдуть та йдуть. Кінця краю не видно. Якщо порахувати приблизну кількість вже вбитих, та саме людей які досі живі, то можна одразу зрозуміти одне: Вони не всі належать до районного уряду, а саме більшість з них приходять з пісків. З місць де вже немає життя у точки де ще щось лишилося.

— Недавно у наших стінах з’явилася діра. Це зробили ви?

— Ні. І маю оправдання плюс доказ. У нашій стіні також пробили діру.

— Це зробило воно?

— Можливо.

— Чому? Чим керується те створіння?

— Анджела хоче нову еру. Еру без війн та болю. Еру без смерті. І тому, вона прагне винищити людей.

— Звідки вона взялася?

— Не знаю.

— Брешеш.

— Я кажу правду. Анджела існувала ще до мого народження. Районні уряди… Можливо вона була тою хто спланував їх існування. Але побачивши війни між ковчегами, її переклинило та вона почала знищувати людство.

— Елкай Шарц… Чи може він бути людиною, ким керувала Анджела?

— Її сили пов’язані з проникненням до снів. Вона могла керувати ним, та підказувати як зробити цей вірус.

— Основний компонент міг бути…

— Її кров. – Тихо вимовив Еліас.

— Якщо це так, то…

— Спіймавши Анджелу, ми й ліки отримаємо.

— Отрута це на половину й антидот.

— Міллер, ти бачилася з нею. У тебе має бути зразок крові цієї істоти!

— Він дійсно був. Але… Зник.

— Куди?

— Можливо вона почала здогадуватися що я знаю про її істинне я. Тому забрала все та зникла.

— Треба знайти її тіло. Якщо вона приходить у снах, то тіло не пересувається.

— Її немає у районному ковчезі. Шукати треба за пісками.

— Вона може ховатися серед сталкерів?

— Одного разу, вона заїкнулася про одне місце яке назвала «домом». Казала щось по типу «Мегаполіс єдине місце яке заслужило ще трохи пожити. Там гарні ляльки».

— Мегаполіс? – повторився Вайт. Обличчя його раптом стало немов кам’яним, а погляд важким та порожнім. Він знав про місце за яке казала Анджела.

— Ти знаєш де це?

— Я звідти родом. Там народився. І… батьки там померли. Не думав що воно ще згадується бодай десь. Інфекція знищила те місце першим.

— То… Є ймовірність, що нам доведеться йти у мабуть, найбільше кубло монстрів?

— Може почнемо звати їх побратимами? – Шон з огидою у голосі дивився на Міллер коли вимовляв ці слова.

— А потім відкриємо їм школи та дитячі садочки, почнемо офіційне працевлаштування, а як заробітну плату, будемо їм видавати свіжину.

— …

— Міллер, чи готова ти співпрацювати з нами за для вирішення цієї глобальної катастрофи?

— Пропонуєш допомагати один одному?

— Саме так. Я можу надати воєнну підтримку якої вам так не вистачає. Поділитися з вашими людьми продуктами. Всі ми знаємо, що Перший Район вже тримався з останніх сил. Вам це потрібно.

— Люди вже мертві. Більшість роздерли монстри, а ті хто зараз переховується от-от також попадуться. Кого ти хочеш захищати?

— Я готовий простягнути руку допомоги істині. Добро за добро. Ви станете нашими союзниками. Але командувати звісно ж будемо саме ми. Еліас та Шон залишаться тут та будуть керувати, а ти підеш з нами до Естелли аби проводити дослідження та ділитися знаннями. Ми знайдемо вихід.