Кінець світу: Естелла - Nilett

Його голова була сповнена переживань. Лідер Естелли думав про свою роль яку йому пихнули до рук, про друзів, які підтримували його, і про всіх тих людей, які зібралися на площі внизу, очікуючи його виступу. Він знав, що ці люди вірять у нього, і це давало йому трохи сили. Але боявся стати їхнім розчаруванням.

Відкриваючи вікно, він почув шум натовпу. Люди чекали на його слова, і це відчуття відповідальності лише посилювало його хвилювання. Але одночасно з тим він відчував натхнення. Він знав, що його промова важлива для всіх присутніх. Його погляд був прикований до них.

— Все буде добре. Я вийду з тобою. Тож не переживай. – Підтримав Еліас. Знову. По при його відмові тиждень тому, він дійсно залишився поруч. І це змушувало Крістофера відчувати вину.

Взявши глибокий вдих, Старший Боу випрямив спину і підійшов до дверей, що вели на балкон. Його серце калатало ще сильніше, але він відчував, як адреналін дає йому необхідну енергію. Відкривши двері, він вийшов на балкон і побачив величезний натовп, що зібрався внизу.

Усі очі були спрямовані на нього. Тиша огорнула площу. Кріс зібрав усю свою мужність і почав говорити. Його голос лунав чітко і впевнено, хоча всередині він ще відчував хвилювання.

— Сьогодні я стою перед вами з глибоким почуттям вдячності та гордості. Наша група пройшла через безліч випробувань, але саме ваша віра, ваша підтримка і вірність привели нас до цього моменту. Дякую вам за вашу відданість, за те, що, наперекір всім труднощам, ви завжди залишаєтесь вірними нашій спільній меті. Ваші серця наповнені любов'ю до місця яке ми можемо називати домом. Ви є справжніми героями, і ваша сила духу надихає мене кожного дня. Ми знаємо, що попереду нас чекають нові виклики. Але я обіцяю вам, що ми пройдемо через ці випробування разом. Наша єдність і наша віра в краще майбутнє допоможуть нам подолати будь-які перешкоди. Разом ми зможемо побудувати світле майбутнє для наших дітей та онуків. Я вірю в нашу силу, в нашу здатність змінювати світ навколо нас. Ми будемо працювати, будемо боротися за кожен шматок нашої землі, за кожен крок до нашої спільної мети. Завдяки вашій підтримці, вашій вірності й вашій вірі ми неодмінно досягнемо успіху. Але тепер, дозвольте окрім подяки ще й повідомити дуже важливу новину… – Зітхаючи та набираючись у цей час сміливості, він глянув на Еліаса котрий непомітно торкнувся рукою його спини – На нас гряне війна проти Пекельного Першого! І я вимушений просити вас взятися за зброю заради майбутнього! Ми не вистоїмо якщо боротися будуть лише ті, хто у групах зачистки та охороняють стіни Естелли.

Нарешті він сказав це. Спантеличений та наляканий натовп раптом заметушився. Крістофер очікував прильоту по голові камінням або ж чекав на град прокльонів. Але ні. Люди не квапилися розходитися або ж ображати.

— Раз лідер каже треба, тоді треба. – пролунав перший коментар з натовпу.

— Так! Не дамо людям з Першого нас перебити! Захистимо те що наше!

— Ми вільні у діях!

— Бачите ж що лідер прийшов просити, а не віддавати накази! Хіба це не прояв людяності та переживання за тих хто пішов слідом?

— Ми підемо за вами навіть у саме пекло пане Крістофер!

— Вірно! Віддавайте накази лідере! Ми з вами до останнього!

Люди були зворушеними, та загорілися бажанням захистити те що їхнє, допомогти тому, хто колись допоміг їм та подарував другий шанс не просячи натомість нічого.

Крістофер стояв роззявивши рота, не усвідомлюючи що люди дійсно готові йти за ним. Чомусь він вважав, що як тільки вдасться можливість, то його зрадять, побажають замінити абощо.

— Дякую вам. Всім… Заради майбутнього, заради нас усіх! Я поведу нас у майбутнє де страху не буде місця!

Старший Боу зник за вікном, ховаючись у своєму кабінеті.

— Молодець братику. Я пишаюся тобою.

— Тепер залишилося найважче. За короткі терміни, ми мусимо підготувати людей.

— Хімку я вже наколотив. Тож інфіковані будуть не проблемою.

— Арсенал я також перевірив. Зброя налагоджена та функціонує.

— Декількох людей залишимо з жінками та дітьми. Я вже відібрав бійців. Сьогодні повідомлю їм їх нову роль.

— Бункер також вже функціонує як належне. Харчі заносяться, вода також у великій кількості. Протягнуть що найменше два тижні.

— Що б я без вас робив…

— Здох. – прокоментував сентиментальний момент Аарон.

— Або ревів. – Доповнив і Еліас.

— А ви двоє бачу не можете просто промовчати еге ж? – невдоволено поглянула Вайлет, так і прагнучи врізати обом.

— Життя таке. Аби ти або тебе.

— Соплі розпускати також не варіант. Людям дякує, а нас як худобу припахав. А де ж наші «дякую за віддану роботу та час який посвятили моїм забаганкам»?

— Шон, не думав що у тебе є почуття гумору! Молодчинка братику! – Еліас посміхаючись погладив свого молодшого по голові.

— Не чіпай мене!

— А от що, зів’янеш?

— Вайлет, не з тим вогнем граєш!

— А мені здається з тим. – Ступив за спину дівчини Аарон, кладучи свою важку руку на її плече.

— Захисничок бісовий.

— За роботу друзі мої. Часу обмаль. А Міллер нам його не подарує.