Кінець світу: Естелла - Nilett

— Що таке? – Раптом запитала дівчина. Вона ж лише задрімала. Хоча та розмова для неї навіть не була приємною, та лише ще більше втомила. Саме через це, все здавалося реальним.

— Ти ще питаєш?! – викрикнув старший брат, вже тепер вириваючись з рук Брайта та підбігаючи до своєї сестри. Дівча від крику навіть витріщило очі.

— Не кричи Кріс! Вона нічого не розуміє. Спочатку треба все пояснити. Вайлі не розуміє що було поки спала. Сам на її вираз обличчя глянь. – Заспокоюючи промовляв Аарон, хоч і сам досі ледь помітно тремтів.

— Аароне, що сталося? Я нічого не розумію.

— Я тобі зараз все розпов…

— Ти була мертва… – Перебив Вайта Еліас.

— Що? – Тепер була шокована саме вона. І розуміла бурхливу реакцію оточуючих – В сенсі?

— Коли я повернувся, то ти лежала мертва. Серце не билося, губи були повністю синіми. Я намагався тебе розбудити, думав спиш. Але не виходило. Ти не реагувала на навколишнє середовище.

— Я не…

— Аарон у паніці покликав нас. Тому ми свідки його слів.

— Ти була мертва сестро… Довго…

— Тут вже планувався твій похорон. Аарон був єдиним хто не дозоляв цього. Твердив, ти ще можеш повернутися.

— Я мав надію. І радий, що не поступився.

— Дякую що вірив в мене.

Вайлет ринула у обійми свого коханого, міцно обвиваючи його шию обома руками. Ну а він, більше не маючи бажання стримуватися, вперше за довгий час ледь не пустив сльозу. Очі сяяли через солену рідину яка накопичувалася. Його почуття у той момент були настільки справжніми та сильними, що сам хлопець навіть злякався.

Втрата першої та єдиної коханої… Тепер він розумів, що це почуття якого він ніколи не хоче відчувати, а головне, забувати. Той емоційний вирій у який він потрапив коли знайшов «мертву» Вайлет, на довго закарбується у його пам’яті.

— Ти пам’ятаєш що сталося до того як ти «заснула»?

— Спочатку я розмовляла з тобою. Потім як ти пішов, я заплющила очі. А коли захотіла прокинутися, то відчула чіткі руки та кігті га своєму горлі. Вона хотіла вбити мене. Точніше… Думаю прилякати.

— Анджела була тут?! В Естеллі?!

— Гадаю, що ні. Фізично не була. Але тепер я зрозуміла її сили. Вона мандрує снами, та може навіть вбивати через них і у реальному житті.

— Якщо це так, то у небезпеці кожен до кого вона навідається.

— Переживати поки не варто. Вона націлена на мене. Сказала дещо дивне. І ці її слова наштовхнули мене також на досить сюрреалістичну думку. Нібито ми всі… Навіть не справжні. Наче зараз ми у частині якогось сну. І все, що з нами відбувається не реальне.

— Тож, є ймовірність, що ми всі вигадка?

— Сумніваюся що саме «ми» вигадані. Але цей кінець світу, ковчеги, саме цей світ… Нас сюди помістили навмисне. Можливо, навіть стерли пам’ять кожному з нас за для якогось експерименту.

— Але ж ти…

— Я зруйнувала систему. І тому стала жертвою полювання. Хоча яку саме систему та зламала та яким чином поки ніяк не збагну. От тільки… Навіть тут мене викорінити не можуть. І вплинути на хід подій здається також.

— То ж я правильно зараз розумію, є ймовірність що ми у якомусь штучно кимось створеному світі, де маємо боротися за власні сраки тільки, тому що комусь нудно?

— Можливо проти цієї системи хоче піти Міллер?

— Тепер, я ні в чому не можу сумніватися.

— Потрібно це з’ясувати.

— До слова. Скільки днів я була у фазі «сну»?

— Більше однієї доби.

— Більше це скільки?

— П’ять.

— Це першоквітневий жарт?

— Якби ж то.

— Що тоді з планом?

— Перемовини не відбулися. Кріс категорично відмовився спілкуватися.

— У такому разі, це привід змінити концепцію плану.

— І у яке ж русло пропонуєш нам рухатися?

— Ми підемо не проти, а за неї. За умови якщо вона погодиться співпрацювати з нами та розповість все.

— Думаєш вона буде слухати наші хотілки?

— Маю сумнів. Але хто питатиме? Ми просто будемо вимагати у неї правду.

— Це безглуздя.

— Ще більше безглуздя це місце. Якщо воно не справжнє, тоді я хочу на волю.

— А якщо там не існує нас?

— …

Це питання застало блондинку зненацька. Вона не задумувалася про це перед тим як щось сказати й тому не знала, що відповісти. В голові почалася справжня паніка. Думки її геть перемішалися між собою.

Вайлет відчула, як її щоки червоніють через раптовий наплив емоцій та думок. Вона почала метушитися, адже не могла знайти потрібних слів, намагаючись виграти час, усміхалася і відводила свій погляд кудись у бік. Після кількох незручних секунд мовчання, вона нарешті відповіла.

— Ви всі справжні. Всі люди які активно оточують мене, точно справжні та живі. Ми знайомі та пов’язані між собою.

— Добре. Відкладімо це питання трішечки на потім, і поговоримо про дещо важливіше.

— Що може бути важливішим за це?

— Скажемо… Дірка у стіні? Ми так і не залатали її. Єдина радість, так це відсутність інфікованих. Але де гарантія тиші у подальшому? Її треба залатати. А потім вияснити як вона взагалі з’явилася.

— Що в біса тут встигло статися поки я була трошки у відключці?

— Навіть занадто багато чого.