Пожежник - Джо Хілл
Вони наїхали на вибоїну — автомобіль, здавалося, не мав жодних амортизаторів, тож вони відчули кожен жолоб, тріщину, заглибину і ямку, — і Джон застогнав.
— Ще не пізно попередити решту світу.
— Тобто? Ти гадаєш, я перший зрозумів, що спора поширюється з попелом, чи що? Я лише смиренний міколог коледжу штату. Тобто був ним. Певен, що процес уже добре вивчили в тих місцях, де драконяча луска є першочерговим інтересом. Де б то не було.
— Ні. Якби вони розуміли, яким шляхом це передається, то попереджали б людей.
— Можливо, так і роблять... у тих закутках країни, які не поринули у хаос та відійшли мерцям. От тільки розумієш — ми з навітряного боку. Звідусіль. Північноамериканська струменева течія змітає все в наш бік. Ті, хто ще не підхопив спору, підхоплять завтра. Чи за рік. Гадаю, вона може чекати хазяїна в попелі напрочуд довго. Тисячі років. Може, мільйони.
Пожежна вантажівка з’їхала на ліве узбіччя дороги. Край капота підрізав поштову скриньку, відправивши її в політ. Гарпер вхопилася за кермо й допомогла Джону вивести вантажівку назад, на щербату середину дороги.
Джон увесь тремтів, торкаючись язиком пересохлих губ.
Здавалося, що це не він кермує вантажівкою, а навпаки. І від того, чи втримає він кермо, залежало його життя.
— Як подумати, то цикл просто геніальний. Попіл вражає організм хазяїна, який з часом згорить живцем, утворюючи ще більше попелу, щоб заразити нових хазяїв. Нині існує поділ на хворих та здорових. Але за кілька років залишаться лише хворі і мертві. Будуть лише ті, хто до того часу навчиться жити з драконячою лускою, і ті, хто згорів... від власного страху й невігластва.
Він потягнувся в темряві й закалатав у дзвоник, та так несамовито, що Гарпер заболіло у вухах і почали нити зуби. Вони під’їздили до повороту. Вона хотіла, щоб він збавив хід, намагалася це йому сказати — «будь ласка, Джоне, пригальмуй» — коли він скривився й рвонув кермо, завернувши з Літтл-Гарбор-роуд.
Пожежна вантажівка вилетіла на засніжену стежку, що вела до табору, й промчала поміж двох каменів, що височіли на вході. Повз Гарпер промайнула худорлява дівчина, років, може, двадцяти, яка стояла по один бік ґрунтової стежки — дитина, яку призначили чергувати в автобусі. Вона почула, як Джон калатав у дзвін, і зрозуміла, що варто опустити ланцюг і пропустити їх.
— Поверни нас до третьої передачі, сестро Вілловз... блискуче.
Джон погойдувався з боку в бік, поки вантажівка, потроху сповільнюючись, з’їжджала пагорбом. Гарпер подумки почала планувати свої дії щодо того, коли доставить Джона в лазарет. Їй знадобляться медична стрічка, марля, «Адвіл», ножиці, перев’яз для руки, компресійна пов’язка, пластикова шина. Гарпер не була певна, що з цього, окрім «Адвілу» та стрічки, вони мають. Вони піднялися на пагорб...
...і далі покотили доріжкою. Каплиця промайнула ліворуч від них. Шини місили блискучі бризки льодянистого снігу.
— Ти пропустив поворот до лазарету, — промовила вона.
— Ми не збираємося в лазарет. Я не можу всю ніч пробути поза домом. Моє полум’я згасне.
— І що? Містере Руквуд, я нічогісінько не розумію. У вас поламані ребра й вивих, або й перелом зап’ястка — можливо, ще й з переломом передпліччя чи ліктя — тож вам слід розвернути цю байду назад.
— Боюся, сестро Вілловз, я вже зовсім не в стані щось кудись розвертати.
Вантажівка й далі уповільнювала хід, з гуркотом погойдуючись із боку на бік, коли проминула повз просвіт у щільній смузі ялин і виїхала до елінгу. З величезним зусиллям він потягнув за кермо, гальмуючи на ходу. Вони проїхали повз полиці з байдарками і каное, а тоді він припаркував вантажівку в центрі порожнього бетонного майданчика.
Джон повернув ключ; вони сиділи, оповиті холодною мовчазною темрявою. Він схилився вперед, спершись лобом на кермо.
— Я мушу перетнути воду, сестро Вілловз, — вимовив він, не глянувши на неї. — Мушу. Будь ласка. Ви сказали, що хочете помогти. Якщо це щиро, то ви доправите мене назад на острів, де мені місце.
Вона вилізла й обійшла вантажівку, допомагаючи йому спуститися.
Цілою рукою він обійняв її за плечі й вона дбайливо допомогла чоловіку зійти спочатку на підніжку, а тоді на землю. Обличчя в нього було таким блідим, що аж сяяло в темряві. Очі розширилися від несподіваного здивування. Такого за роки роботи медсестрою Гарпер надивилася вдосталь. Коли біль накочував сповна, поранені часто мали зачудований вигляд, наче щойно побачили, як у повітрі повис фокусник.
Вони удвох прошкандибали кришталево білою поверхнею снігу, притискаючись одне до одного й повільно соваючись, наче двійко підстаркуватих.
Шлюпка стояла на березі. Посередині в ній стирчали весла. Жодних каное чи слідів Отця Сторі та інших. Утім, їх не мало бути ще принаймні годину. Приблизно стільки забрала дорога до Ставка Саут-Мілл човном, а тоді їм не довелося мати справу з туманом.
Над водою зійшла імла, заступивши обрій. Маленький острів Джона був менш ніж за триста футів від берега (під час відливу туди можна було навіть пішки дійти), але тепер Гарпер навіть сліду його не бачила.
— Сподіваюся, вони відшукають дорогу додому, — мовила Гарпер. — І зрозуміють, що я подалася з тобою.
— Отець Сторі знає шлях, — відказав Джон. — Він вибирався з малими веслувати вздовж берега ще тоді, коли ти сама дитиною була. А то й давніше. А ще він знає, що я не покинув би тебе там.
«Якщо замовчати те, — подумала Гарпер, — що якби не я, то це він би залишився там».
Джон обережно опустився в човен, і Гарпер відштовхнула його від берега, а тоді й сама залізла на корму. Всівшись, вона взялася за весла.
— Веслуй. Прав нас рікою Лета, перевізнику. Перевізнице. Передівице. — Він зареготав. — Алонсі![72]
Джон потягнувся до гасової лампи, що стояла на підлозі між сидіннями, підняв скляний резервуар і погладив пальцями гніт. Той спалахнув: гарячий язичок блакитного полум’я. Пожежник глянув на неї, щоб переконатися, що вона дивиться. Навіть такий поранений, він однаково тішився від уваги.
Весла дзвенькотіли
