Пожежник - Джо Хілл

Гарпер поглянула на перше багаття й побачила, що палили вони все-таки не купи одягу. Чи, радше, вони таки палили купи одягу — ось тільки в ньому ще й досі були люди. Вогнище ліворуч було кучугурою з висохлих тіл, почорнілих та зморщених трупів. У полум’ї мерці потріскували й свистіли, шумно вистрілюючи, як і будь-яке інше паливо.

Вона розгледіла мертву жінку, яка тримала на руках мертве дитя, років восьми, — обличчя хлопчика було заховане в грудях. Але Гарпер від цього видовища не здригнулася. У Портсмутському шпиталі їй довелося бачити вдосталь мерців. Якщо вона щось і відчувала, то це радість, бо обоє — мати й дитя — померли разом, тримаючись одне за одного. Нагода обійняти матір або встигнути пригорнути дитину насамкінець здавалася їй дарунком долі.

— Схили голову, — пробурмотів Джон. — Він може побачити.

— Хто?

— Твій колишній.

Гарпер поглянула повз перше багаття на великий помаранчевий міський ваговіз, що стояв на дальньому боці. Відкидний борт ззаду було опущено, а кузов припіднято так, наче саме збиралися вивантажувати пісок. Четверо чи п’ятеро тіл ще залишалися всередині, чомусь так і не випавши. Можливо, примерзли до металу.

Джейкоб сидів у відчинених пасажирських дверцятах, спершись ліктями на коліна, і смалив «Ґолваз»[71]. Він увесь почервонів, обливаючись потом від жару багать, і деякий час не голився. По його обличчю було помітно, що він схуд. Це видавали запалі щоки й глибокі темні кола під очима.

Наче відчувши її погляд — мов легкий дотик до пошрамованої щоки — Джейкоб повернув голову й витріщився на неї. Рани загоїлися погано; блискучі білі порізи, викарбувані на одному боці обличчя. Ще гірше виглядала чорна мітка в нього на шиї — огидний опік у формі чоловічої долоні.

Гарпер опустила погляд і пішла далі. Дорахувавши до десяти, вона наважилася зиркнути на нього знову. Він знову дивився на переправу, втупивши погляд у пелену диму. Джейкоб не впізнав її. Втім, не такий уже то був і сюрприз. Хоч вона і впізнала його одразу, її не покидало непевне відчуття, що то була незнайома людина.

— Він не хворий, — сказала Гарпер.

— На драконячу луску — ні.

Гарпер і Джон повільно йшли парковкою, залишивши відділок поліції позаду. Вони віддалялися від вогнів, і натовп рідшав. Хоча інший кінець паркувального майданчика не зовсім поглинула темрява. В мороці червоним жевривом пульсувало друге багаття. Їй стало зле від запаху; сморід стояв такий, наче палили мокрий килим. Вона не хотіла дивитися, але зарадити цьому ніяк не могла.

Собаки. Вони палили собак. У нічне небо здіймався чорний попіл.

— Поглянь на увесь цей попіл, — сказав Пожежник, здмухнувши порошину подалі від носа. — Ідіоти. Дехто з цих чоловіків уже за кілька тижнів опиниться по наш бік у цій боротьбі. Ти, може, й не заразила чоловіка, сестро Вілловз, та йому ще може поталанити.

Вона запитально поглянула на нього, але він не завдав собі клопоту пояснити.

— Нащо вони палять собак? — запитала вона. — Вони ж не переносять луску, чи як?

— Довкола вирує дві зарази. Одна — це драконяча луска, а інша — паніка.

— Мене завжди дивує, коли ти це робиш.

— Що роблю?

— Говориш щось розумне.

Його сміх перетворився на слабкий, болісний хрип, тож їм довелося спинитися, поки він, здригаючись, тримався за боки.

— Груди наче повні битого скла, — промовив він.

— Тобі не можна довго бути на ногах. Треба лягти. Далеко ще?

— Онде, — сказав він, кивнувши в темряву.

На дальньому кінці парковки стояли й інші авто та пікапи, а поміж них затесалася допотопна пожежна вантажівка — їй було не менш як вісім десятків років — з парою прожекторів, рядком встановлених над високою решіткою.

Коли Джон спробував вилізти за кермо, то ледь не втратив рівновагу й не звалився з підніжки. Гарпер поклала руки йому на стегна, упіймала й допомогла вирівнятися. Він звисав на одному боці вантажівки, хапаючи ротом повітря. Очі в нього випиналися; здавалося, простий акт дихання був важкою працею, яка потребувала волі й зосередження.

Опанувавши себе, він спробував ще раз — підтягнувся до старого чорного шкіряного сидіння. На металевій дужці, прикріпленій збоку від вітрового скла, висів мідний дзвін. Справжнісінький дзвін з важким залізним ударником усередині.

Вона обійшла вантажівку і залізла до нього, сівши поруч. Позаду сидінь було встановлено кілька іржавих сталевих кронштейнів; халіган ідеально туди вписувався.

Двигун, завівшись, видав серію приємних клекотливих звуків, від яких Гарпер на думці зринув, замість вантажівки, шурхіт одягу в сушарці.

— Сестро Вілловз, будь любонькою і смикни важіль уперед та вправо.

Він тримав праву руку скоцюрбленою на колінах, взявшись лівою за кермо. Їй не подобалося, як викривилося його праве зап’ястя.

— Краще дай мені оглянути твою руку, — запропонувала вона.

— Може, якось на дозвіллі, — відповів він. — Важіль.

Вона перевела важіль у задній хід, поки Пожежник працював над зчепленням.

Джон рушив, вантажівка виїхала на дорогу з-під тіні великого дуба, тоді він попросив її увімкнути першу передачу. Коли вони проїхали повз поліцейський відділок і парковку, він потягнувся крізь вікно і закалатав у дзвін: «дзень-дзень». У пам’яті зринули старі кліпи про трамваї Сан-Франциско.

Коли вони їхали, їх бачило, певно, людей з п’ятдесят, проте ніхто не став на них зважати. Один поліцейський навіть припідняв до них кашкета. Гарпер знову виглядала Джейкоба, та його більше не було біля «фрейтлайнера», а в метушливій юрбі розгледіти чоловіка не вдалося.

— У тебе власна пожежна вантажівка, — прокоментувала вона.

— У світі, де палає кожен закуток, це напрочуд непоказний транспорт. А ще ти собі навіть уявити не можеш, як часто стає у пригоді шістдесятифутова драбина.

— Можу. Ніколи не знаєш, чи доведеться допомагати дитині тікати з третього поверху лікарні.

Він кивнув.

— Чи замінити ви-и-исоко підвішену лампочку. Потягни важіль ще раз. На другу... о, чудово.

У раптовому пориві швидкості вони лишили позаду багаття, дим, сморід спалених людей та собак.

Надворі була суха морозна ніч. У вантажівці, що їхала зі швидкістю тридцять миль на годину, панувала справжня Арктика.

Він увімкнув двірники, які розмазали смужки попелу по усьому вітровому склу.

— Йой, — промовив він. — Ти тільки-но подивися. Ми більшу частину Род-Айленду можемо заразити хіба з тим, що в нас на лобовому склі є.

Вона мчали крізь ніч.

— Попіл, — сказала вона. — Річ у попелі. Ось чому я не заразила Джейкоба. Хвороба передається не через дотик. Має бути контакт з попелом.

— Це навдивовижу поширений спосіб розмноження грибків. Третю