Пожежник - Джо Хілл

Гарпер почула наляканий шепіт, ліворуч від виходу труби: «Бляха, що за хрінь?» Хтось пожбурив каменем у дикобраза, і бідна зацькована тварина стрімголов кинулася в чагарник.

Гарпер підповзла на кілька дюймів ближче, майже до краю труби.

— Привіт, народ, — промовила вона стишено.

Кінець труби оповила тінь, нічне небо затьмарили голова й плечі дебелого чоловіка.

Гарпер більше не тліла й не співала, і в якийсь момент за кілька останніх митей золоті цяточки драконячої луски припинили сяяти. Її руки й спина, вкриті тонким, делікатним візерунком спори, щеміли, та відчуття це було не те щоб неприємним.

— Хто це? — запитав кремезний чоловік, вдивляючись у трубу.

Попри пошарпаність, бруд й шар попелу, його морквяний комбінезон виглядав кричуще у мороці, яскравий, мов неонова вивіска. Чоловік мав ведмежу поставу та кам’яне обличчя, вкрите шрамами від вугрів... але його жовтуваті очі справляли на Гарпер враження мало не професора. Ті очі, як не дивно, мали майже той самий колір, що й очі дикобраза.

— Я Гарпер Вілловз. Медсестра. Я прийшла, щоб допомогти вам втекти. Вас двоє, правильно?

— Так, але... він уже намагався пропхатися в трубу і не вліз. А я навіть більший за нього.

— Ви не полізете через трубу. Ви пройдете прямо по переправі. На тому боці доріжки чекають друзі з човнами. Вони доправлять вас у безпеку.

— Дамочко, ми ховаємося в канаві вже двадцять годин. Жоден з нас не у тому стані, шоб перетнути ту переправу. Мій кумпель заледве на ногах стоїть. Дякую, що турбуєтесь про нас. Щиро дякую. Та цього не буде. Нема значення, хай навіть ваші човни усього лиш за сотню футів звідси. З тим самим успіхом вони б на Місяці могли бути. На тій парковці п’ять десятків людей, більшість озброєні. Якщо ми поткнемося з укриття і кинемося у ривок — який буде більше на кульгання схожий — вони перше стрілятимуть, і ніц не питатимуть.

— Бігти не доведеться, — запевнила вона, пригадавши слова Пожежника. — Треба буде пройти. І вас не помітять. Їхню увагу відвернуть.

— Тобто як відвернуть?

— Зрозумієте, як побачите, — відказала вона, бо так звучало краще, ніж зізнатися, що вона й сама гадки не має.

Він вишкірився, продемонструвавши золотий зуб у глибині рота. Такого, як він, її батько назвав би потворним парубком.

— Чом би вам сюди не вилізти? Вилізь і присядь з нами, голубонько.

— Я маю повертатися. Приготуйтеся, — промовила вона.

— Ти ж не збираєшся задкувати тією трубою, правда? Хіба не краще вилізти й розвернутися?

Вона й не думала про те, як лізтиме назад, аж дотепер — дурнувато, але правда, — і гадки не мала, що відповісти. Він, звісно, був правий. Пролізти назад, задкуючи, було настільки ж ймовірно, як обернутися на дим і випаруватися; щоправда, обернутися на дим було куди ймовірніше.

Та разом з тим вона уявляла: якщо посунутися вперед бодай на фут, той кремезний чолов’яга вхопить її за пасмо волосся, усмішка зійде йому з обличчя, а очі вмить зробляться бездушними. Він та його друг зможуть будь-що з нею зробити; вона й не подумає кричати, кликати поліцейських і викрити розташування друзів. Пожежник сказав, вони хочуть утекти, а не вскочити в більшу халепу, і то була правда. А ще правдою було те, що вони арештанти, а вона — вагітна жінка, яка й на допомогу покликати не могла. Тож тепер Гарпер розуміла, що вони цілком могли урвати собі шмат. А ще той шмат зґвалтувати й вбити.

Вона знову застрягла, та цього разу куди гірше, ніж тоді на півдорозі в трубі. Шляху назад видно не було, а йти вперед вона не наважувалася. «Чому б тобі не заспівати йому щось зі своїх улюблених мюзиклів?» — подумала вона і ледь не зареготала.

Але так уже сталося, що нічого й не довелося придумувати; для цієї проблеми так і не знадобилося розв’язку. Увага здорованя перекинулася на щось угорі, на переправі. Його очі — віддзеркалюючи світло багать — розширилися від здивування й переляку.

— Аааааa... — затинався він. — Свят... свят...

Гарпер припускала, що він намагається вимовити «свята срака», та далі першого слова справа в нього так і не зайшла. Пізніше їй спало на думку, що, може, він сказав саме те, що й хотів: що те, що відбувалося на дорозі, було свого роду святим явищем, так само неймовірним, як і неопалима купина, або нічне небо, повне янголів, що мерехтять на Віфлеємом.

Втім, «свят» було не тим словом, яке зринуло їй першим на думці, коли вона побачила, що відбувається на дорозі.

Доречніше було б сказати «інфернальний».

11

Світло потьмяніло. Враження було таким, наче хтось засмикнув велику чорну завісу між водою та багаттями на стоянці.

Очі в’язня поволі розширилися.

— Що? — запитала Гарпер.

Він не відгукнувся, лише коротко, спантеличено хитнув головою. Потім сперся рукою на коліно й звівся, з зусиллям піднімаючись на увесь зріст. Гарпер помітила, що в нього болять ноги. Чоловік відступив ліворуч, зникнувши з-перед очей. Вона почула, як він шепочеться до когось, тоді пролунав тихий стогін болю, човгання черевиків по камінню. Потім нічого.

Ні. Не нічого. Звіддалік долинали зойки, налякані крики.

Скидалося на те, що все світло поглинуте й понурене у пітьму. Годі було уявити, що могло так здушити ніч.

Вона вистромила голову з труби назовні, щоб озирнутися, приготувавшись одразу ж сахнутися назад, якщо побачить чоловіка в помаранчевому. Але на неї ніхто не чекав. Зліва була така сама похила стіна з нерівних блоків граніту заввишки шість футів. Під стіною тягнулася бетонована канава, яка опускалася у воду під паркувальним майданчиком. Місця, може, й вистачало для двох чоловіків, щоб непомітно прокрастися під бетонним перекриттям, та тільки шлях у затемнений прохід перекривали іржаві ґрати. Там вони й ховалися... застрягли в тісняві, пригорнувшись один до одного, щоб зігрітися, притулившись до кованих залізних ґрат.

Гарпер витягла шию, щоб поглянути вгору на переправу, але вона й досі майже всім тілом залишалася у трубі, і під таким кутом годі було щось побачити. Що вона бачила, то це дим: пінисту чорну хмару, яка здіймалася до неба, ширячись над дорогою та парковкою.

Вона прослизнула навколішках трохи далі, вивільнилася з труби, підвелася й тупо витріщилася на верхівку переправи.

У тій величезній хмарі стояв диявол: широкоплечий демон, заввишки під два поверхи та з величезними роговиськами. Мерехтливий утвір з полум’я, що зачаївся у киплячій блискотливій хмарі диму. В одній руці він тримав молот, завів руку, з телефонний стовп завтовшки, й опустив її