Майбутній мій - Юлія Бонд

Маша

– Марійко, прокидайся. Ми під'їжджаємо.

Олег ніжно гладить мою щоку, здуваючи пасма волосся, що впали на обличчя. Я хмурюся, не бажаючи прокидатися. У його обіймах так тепло та затишно. Мабуть, моє улюблене місце на Землі – на грудях Олега. Чути стукіт його серця, відчувати подих на своїй шкірі. Мріяти про більше? Ні. Я не смію. Я вже щаслива, як тільки може бути щасливою людиною.

– Маша. Машко. Машенька. Прокидайся, моя маленька, – Олег схиляється наді мною, шепочучи низьким голосом.

– Одеса?

– Вона сама.

– Можна я ще трохи посплю?

– Вдома поспиш, – Олег допомагає мені підвестися і поправити одяг.

– Значить, цієї ночі ми спатимемо окремо?

– Ти пропонуєш мені постелити на килимку? – Олег широко посміхається, заправляючи за моє вухо пасмо волосся.

– Знову жартуєш? Я не хочу додому, Олеже. Я не хочу з тобою розлучатися.

– Так ми й не розлучаємося, крихітко. Відтепер у нас спільний будинок. І коли я казав, що ти поспиш удома, то мав на увазі котедж у Таїровому.

– Правда? – Я помітно пожвавлююся і тішуся як дитина, обіймаючи Сокола за шию і цілуючи в щоку.

Моя радість змінюється тривогою, варто лише згадати батька. Я відсуваюся від Олега і втикаюсь поглядом у вікно, дивлячись на життя нічної столиці Південної Пальміри.

– Ну що ще трапилося? Що за зміна настрою? Червоний день календаря продовжується? – Олег підсідає до мене і легко штовхає в плече.

– Ні. Календар тут ні до чого. Я згадала про батька. Він же не в курсі наших відносин, а у світлі останніх подій я зовсім забула про це.

– Машко, все буде добре. Вір мені. Твій батько, звичайно ж, вріже мені кілька разів, але ти не парся. Ми все одно не лишили йому вибору. Він погодиться рано чи пізно.

– Рано чи пізно? А що, коли він не захоче мене знати?

– Як це? Не захоче?

– Ну от так. Відмовиться від мене. Викреслить зі свого життя. Я не переживу цього, Олеже. Насправді я дуже люблю тата. Шкода, що це зрозуміла лише сьогодні.

Олег сумно зітхає, обіймаючи мене за плечі. Я кладу голову на його плече і теж починаю сумно зітхати.

Як все складно!

– Маріє, не думай про це. Просто не думай. Твій батько хоч і запальний, але відхідливий. Я знаю його з дитинства, розумієш? Він спершу ширяє гарячку, а потім розхльобуває кашу, яку заварив.

– Угу, – погоджуюсь я. – Стривай. Ти кажеш, що знаєш тата з самого дитинства? Тоді чому ми з тобою зустрілися тільки цього року? Чому я ніколи не бачила тебе раніше, Олеже?

– Наші шляхи розійшлися, Маріє, вісімнадцять років тому. Ось тільки кілька років, як ми відновили спілкування.

– Виходить, ви знову стали друзями, коли тато повернувся до Одеси?

– Можна сказати, і так, – погоджується Олег. – Я запропонував твоєму батькові налагодити стосунки, коли ми випадково з ним зустрілися у Києві три роки тому.

– Стривай. Тобто це через тебе тато катався до Одеси, коли говорив нам з мамою, що відкриває новий бізнес?

– Схоже що так.

– Я в шоку, – я зариваюсь обличчям у долонях і намагаюся стримувати сльози, які просяться назовні.

– Що з тобою, крихітко?

– Якби тато не повернувся до Одеси, то ніколи не зустрів Маю і не пішов від нас із мамою, розумієш? Виходить, ти змінив мою долю, Олегу. Якби не Майя, мама була б жива й досі.

Вже не стримуючи емоцій, тихо плачу, дозволяючи Олегу обіймати мене за плечі, і притискати до своїх грудей. Сокіл шепоче щось на вухо, але я його не чую. Я застрягла у своїх спогадах і повністю загрузла в іншому часовому просторі.

Мама. Моя улюблена матуся.

– Я сподіваюся, ти не звинувачуєш мене у смерті мами? – Тихо вимовляє Олег, коли я більш-менш приходжу до тями.

– Ні. Я звинувачую тільки Майю. Вона винна.

– Машко, ми поговоримо з тобою в інший раз на цю тему, але я хочу, щоб ти розуміла, не можна звинувачувати когось у чужій смерті, якщо ця людина не мала відношення до вбивства.

– Не мала? Та мама повісилася через неї.

– Марічко, дівчинко моя. Ти зараз говориш на емоціях. Вони пройдуть. Ти подорослішаєш і зміниш свою думку щодо цього. Не думай зараз про це.

– Я не хочу про це думати. Ти правий. Знаєш, Олегу, мені здається, що наша зустріч з тобою – це доля. Ми послані одне одному зверху, щоб показати всьому світу силу кохання.

– Філософствуєш? – Я киваю у відповідь, і ми ще якийсь час міркуємо з Олегом на подібні теми.

З ним цікаво говорити. Слухати його. Розуміти. Він не схожий на чоловіків, з якими я зустрічалася раніше. Олег інший. Він відчуває мене не тільки як жінку, він відчуває мене душею.

***

– Вір мені. Все буде добре, – Олег стискає мою руку, вселяючи впевненість, коли ми переступаємо за браму мого будинку.

Тримаючись за руки, прямуємо до котеджу. Охоронець вітає кивком, а на порозі нас зустрічає хатня робітниця Раїса. Вона не виявляє жодних емоцій, кидаючи погляд на наші переплетені з Олегом руки, і пропонує повечеряти.

– Маріє Костянтинівно, звичайно ж, це не моя справа. Але я не раджу вам зараз спілкуватися із батьком.

Раїса піддається вперед і продовжує говорити тихим голосом:

– Сьогодні у будинку був дуже сильний скандал. Ваш батько та Майя кричали один на одного так голосно, що грів вуха весь Фонтан. А зараз Костянтин Володимирович вгамовує свої емоції у склянці.

– Де він? – у наш діалог втручається Олег.

– У своєму кабінеті.

Підіймаємося сходами на другий поверх. Олег тихо стукає, але двері ніхто не відчиняє. І тоді Сокіл тягнеться за ручку і проходить всередину, а я слідом за ним.

На підлозі сидить батько, обклавшись пляшками. У кімнаті нестерпно тхне алкоголем.

– З якого приводу пиятика? – посміхається Олег, піднімаючи з підлоги пляшку і роздивляючись її вміст. – Ну треба ж. Фінляндія. Без закуски?

– Відвали, – озивається тато.

Піддаюся вперед і опускаюся навколішки поруч із батьком. Обхоплюю його обличчя двома долонями, закликаючи подивитися на мене.