Майбутній мій - Юлія Бонд
Маша
– Ви? – питаю, ковтаючи у горлі грудку.
– Я, – видихає чоловік, чіпляючись очима за мої груди. – Андрію.
– Що? – дивлюся на широку усмішку на обличчі незнайомця і намагаючись заспокоїти серце, що колотиться.
– Маше, мене звуть Андрій, – чоловік простягає мені руку, але я не наважуюсь її потиснути.
Як вкопана стою на місці, скануючи очима незнайомця. Дуже високий. Вище мене на цілу голову і вдвічі більше. А ще він небезпечний. Хижий погляд, вовчий вищир на вустах.
Помічаючи мій ступор, Андрій продовжує посміхатися. Його ніби бавить моя реакція, чому він хитро мружиться і підходить до мене впритул.
– Ти мене боїшся, Маріє?
Підстрибую, не очікуючи відчути на своїй шкірі дихання чоловіка.
– Звідки ви знаєте, як мене звуть?
– Я багато що знаю.
– Що ви тут робите? – ігноруючи тремтіння у власному голосі, дивлюся на Андрія.
У нього чорні, як вугілля, очі. Широкі брови, невисокий лоб, ніс із горбинкою та середньої величини губи. Чоловік виглядає досить дорослим, але не старим. Він не має на обличчі зморшок, через що важко вгадати його вік.
– Те саме, що й ти, – посміхається чоловік.
– Правда? Я не знаю, що тут роблю.
Андрій бере мене за зап'ястя і тягне за собою:
– Ходімо обідати.
Намагаюся вирвати руку з чіпких пальців Андрія.
– Та хто ви такий, чорт забирай? Я нікуди з вами не піду.
– Підеш, – відрізає незнайомець, дивлячись на мене таким поглядом, що від страху підгинаються коліна.
– Відпустіть мою руку. Я повторюю. Я нікуди з вами не піду.
– Маше, не змушуй мене бути грубим, – низький голос хрипить, і я продовжую боятися власника цього голосу.
– Тобто до цього ви були ввічливими?
– Намагався. Ідемо.
– Не піду. Я сказала, що не піду. Я прийшла сюди не сама, якщо ви помітили.
Мені хочеться голосно крикнути та тупнути ногою від злості, але внутрішній голос підказує, що це ще більше розлютить Андрія.
– Помітив. Але це ненадовго, – Андрій смикає мене за руку, і я мало не падаю до його обіймів.
Його руки стискають мою талію в туге кільце, через що я змушена впертися підборіддям у сильні груди.
– Відпустіть мене, Андрію.
– Відпустити? – схилившись, заглядає в мої очі, а потім торкається вилиці вказівним пальцем.
– Я буду кричати. Не торкайтеся до мене.
– Не торкатися? – у відповідь заперечливо хитаю головою і роблю кілька глибоких вдихів, коли чоловік, наблизившись до мого вуха, шепоче: – будь слухняною дівчинкою, Маше, і тоді побачиш свого Олега.
– Ви мені погрожуєте?
– Ні, – сміється Андрій. – Я не воюю з жінками.
– Воюєте? Та хто ви такий і що вам від мене потрібно? Де мій Олег?
Одним ривком Андрій притискає моє тіло до стіни. Заводить мої зап'ястя над головою, стискаючи однією рукою, а другою гладить щоку. Його хижий погляд ковзає по всьому моєму обличчю та затримується на губах.
– Ти гарна, Маріє. І наживо виглядаєш набагато краще, ніж на фото. Скажи, красуне, багатьом чоловікам відірвала голову твоя краса?
– Я не розумію вас.
– Не вдавай, красива моя. Розумієш. – Я ще більше втискаюся спиною в стіну, коли Андрій наближається губами до мого рота.
Щільно стискаю щелепу, не дозволяючи язику Андрія проникнути всередину. Але чоловік боляче хапається пальцями за мої вилиці, змушуючи відкрити рота.
Замружившись від болю, в якийсь момент відкриваю губи. І гарячий язик уривається в мій рот.
У мене спирає подих. Я протяжно мукаю, намагаючись чинити опір, але все марно. Андрій втискає мене у стіну своїм потужним тілом, повністю знерухомлюючи. Чужий одеколон проникає мені під шкіру. Я задихаюся під важкістю ваги Андрія, відчуваючи себе якоюсь лялькою.
– Смачна, – усміхається Андрій, переставши мене цілувати.
– Ти скоро здохнеш, Андрію, – ціжу через зуби, відчуваючи, як в очах щипає від солоних сліз.
Андрій голосно сміється, а потім відпускає мої руки та відходить назад.
Я повільно сповзаю по стіні й ледь не рівняюся з підлогою, але чоловік не дозволяє впасти. Він підхоплює мене за талію, притискаючи до свого тіла. Я відчуваю силу і міць, що йде від Андрія. Він надто впевнений у собі та надто небезпечний. Я його не дарма боюся.
– Ходімо, гарна. Я хочу їсти, – Андрій тягне мене за руку і мені доводиться підкорятися.
Проходимо в зал ресторану та сідаємо за один столик. Я кручу головою на всі боки, намагаючись відшукати поглядом Олега. Але в залі, крім нас з Андрієм та ще двох головорізів, нікого немає. Лише персонал ресторану нагадує мені, що я не полонянка невідомого чоловіка, а все ще Зверєва Маша – донька свого батька та кохана дівчинка свого чоловіка.
– Де Олег? – відмовляюся обідати, дивлячись на блюда як на шматок лайна.
– Зайнятий, – коротко кидає Андрій, продовжуючи їсти.
– Я хочу бачити Олега.
– Побачиш, не хвилюйся.
– Коли? Я хочу бачити Олега зараз!
– Маріє! Їж і не псуй мені апетит, – гарчить Андрій і я замовкаю.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно