Майбутній мій - Юлія Бонд

Маша

Олег штовхає мене до виходу з альтанки, але я не йду. Стою за його спиною, нервово стискаючи пальці.

– Які у тебе проблеми зі мною? – Запитує Олег в Андрія.

– Немає проблем. Поки що, – відповідає Андрій, дивлячись просто у вічі Олега.

– То ж якого дідька лисого ти підкочуєш до моєї дівчини, якщо немає проблем?

– Подобається. Гарна.

– Гарна Маша та не ваша.

– Це тимчасово, – коротко кидає Андрій, нахабно посміхаючись.

Олег тягнеться рукою до кишені джинсів. Дістає свій мобільник і простягає мені:

– Іди погуляй, мала.

– Я не залишу тебе, – хитаю головою, не збираючись нікуди іти.

– Маше, не сперечайся, – Олег дивиться на мене вичікувально, і я підкоряюся.

Забираю в Олега мобільний і на ватяних ногах плетусь до виходу. Відходжу на кілька десятків метрів, причаївшись за одним деревом. Спостерігаю за альтанкою, стискаючи до побіління пальців телефон Олега. Чоловіки про щось говорять, але я не чую жодного слова. У серці зрадливо щемить, а дихання збивається через нервову напругу. У якийсь момент лунає гучний ляпас і я, піддавшись імпульсам, біжу до злощасної альтанки.

– Ніколи. Зрозумів? Уб'ю, – низький рик шокує мене. Мені важко повірити, але цей рик належить Олегові. Він навалюється всією вагою на Андрія і безжально завдає ударів в області обличчя та грудей.

Мені хочеться кричати, але язик точно онімів. Я бачу кров на руках Сокола. Бачу вовчий вищир на улюбленому обличчі. Такого Олега я ніколи раніше не бачила. Злого, небезпечного хижака, який має намір розірвати свою жертву на шматки.

– Твою матір, – за моєю спиною лаються чиїсь голоси, і я обертаюся.

Шестеро чоловіків вриваються в альтанку, нахабно відтіснивши мене назад. Вони намагаються зняти Олега з Андрія, але потрапляють під гарячу руку.

– Стояти, – гарчить Олег.

Мене хапає за плечі один міцний мужик, маючи намір відвести вбік:

– Маріє, йдіть до машини.

– Я не піду. Я нікуди не піду.

Я пручаюсь як можу. Дряпаюся, кусаюсь, але головорізу начхати. Він утримує мене за плечі, припиняючи спроби вирватися.

– Вибачте, Маріє, але ви не залишили мені вибору, – чоловік підхоплює мене за ноги й закидає собі на плече.

– Відпусти.

Молочу кулаками по широкій спині доти, доки не вибиваюсь із сил. Цю сталеву купу м'язів не пробити моїми ударами. Мене просто відносять до машини, як якийсь мішок з овочами, і нахабно запихають у салон, блокуючи центральний замок.

– Ти відповіси за це, виродок. Я все розповім Олегові.

Я пропалюю поглядом потилицю бритоголовому амбалу, який сидить на місці водія і нервово барабанить пальцями по керму.

– Відповім. Не хвилюйтесь.

– Поглянь на нього?! Він ще й огризається!

Відвертаюся до вікна й тупо витріщаюся вдалину. Усередині все затягується у щільний вузол. Я злюся. Дуже злюсь. Сьогоднішній день серйозно похитнув мою нервову систему і мені просто необхідно вихлюпнути свої емоції, щоб відлягло на серце. Я не знаю, скільки сиджу на задньому сидінні під суворим конвоєм. Я втрачаю рахунок часу, повністю підкорившись бурі, що вирує всередині.

Нарешті в машині відчиняються дверцята, і я зустрічаюся поглядом з Олегом.

– Машко!

– Олеже!

Вискочивши з машини, тулюся до грудей коханого. Чіпляюсь пальцями за міцну шию, покриваючи поцілунками щоки, підборіддя, вилиці та ніс.

– Олегу. Олежику. Мій. Коханий, – мій голос зрадницьки тремтить, як і все тіло, в принципі.

– Крихітко, з тобою все гаразд?

Сокіл охоплює долонями моє обличчя та досліджує поглядом кожен міліметр. Обмацує тіло, перевіряючи, чи не завдав мені шкоди той виродок Андрій.

– Все добре. Добре. Він мене не чіпав.

– Точно?

– Точно, – я киваю у відповідь, не розповідаючи правди.

Те, як затискав мене до стіни, а потім мучив слинним ротом Андрій, – не розповідаю. Навіщо? Олег і так зірвався з ланцюга, безжально побивши чоловіка. Я більше не хочу жодних бійок. Не хочу чиєїсь крові. Я хочу додому. Хочу просто бути поряд зі своїм коханим чоловіком. От і все.

– У тебе кров, Олегу, – я тягнуся пальцем до розбитої брови, а Сокіл злегка кривиться.

– Не парся, крихітко. До весілля заживе.

– Ти жартуєш? У такий момент?

Олег охоплює мою талію двома руками, притискаючи до себе. Дивиться зверху вниз, мило посміхаючись.

– Ні. Не жартую, – його лагідні губи накривають мої. Я піддаюся пориву і дозволяю собі обм'якнути в обіймах коханого.

– Моя. Тільки моя. Дівчинка, – шепоче його голос у перервах між поцілунками.

– Не віддавай мене нікому, будь ласка.

– Не віддам. Навіть не думай про це, Машко.

– Я так злякалася за тебе. Так хотіла бачити тебе, але твій охоронець не пустив.

Дивлюсь у бік бритоголового амбала, а той винувато знизує плечі, коли Олег ставить йому питання лише одним поглядом.

– Правильно зробив. Так. Все поїхали додому. Ми надто затрималися у столиці, – Олег відчиняє переді мною дверцята, і я стрибаю на диван.

Я сиджу поряд зі своїм коханим чоловіком, спираючись на його груди. Сокіл однією рукою перебирає пасма мого волосся, а іншою – обіймає за плече, гладячи пальцями мою руку.

Мені спокійно поряд із ним. Я дихаю на повні груди, сонно прикриваючи очі. Ми їдемо додому, і це головне. Ми разом, наперекір всі колотнечам, які були та, можливо, будуть.

– Втомилася, дівчинко моя? – Олег цілує мене в маківку, а я усміхаюся, відчуваючи його запах, який досі викликає тремтіння в моїх колінах і плутає думки.

– Ні.

– Маленька брехуха. Сильно злякалася? – Його голос сповнений ніжністю та турботою, і це гріє моє серце любов'ю.

– Злякалася, але ти був поруч, а отже, все гаразд.

– Ти ж не передумала бути зі мною?

– Ні, – відповідаю не роздумуючи.

– Пам'ятаєш, ти просила, щоб я тобі все розповів?

– Пам'ятаю.