Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

Голос його звучав хрипко і неприродно.

— Ні. Про кого ти питаєш? Що сталося?

Мікаель кілька секунд помовчав, оглядаючи місцевість довкола. На вулиці все було спокійно і тихо. Він попорпався в кишені куртки і витягнув пом'яту пачку, в якій залишилась остання сигарета. Закурюючи, він почув здалеку звук сирен, що наближалися, і поглянув на годинник. Стрілки показували 23.15.

— Анніко, схоже, ми затримаємося тут надовго, — сказав він, не дивлячись на неї.

Тієї ж миті з-за повороту показалася поліцейська машина.

Першими на місці опинилися поліцейські Маґнуссон і Ольссон — перед цим вони були на Нюнесвеґен, куди їздили за помилковим викликом. За цими двома приїхало керівництво — комісар зовнішньої служби Освальд Мортенссон, який у той час, коли надійшов виклик з центральної диспетчерської, був у районі Сканстулля. Вони прибули з різних боків майже одночасно і побачили посеред вулиці чоловіка в джинсах і темній куртці, який жестом закликав їх зупинитися. В той же час із припаркованого за кілька метрів від чоловіка автомобіля вийшла жінка.

Усі троє поліцейських застигли на кілька секунд. Диспетчерський центр передав повідомлення про двох убитих, а чоловік у куртці тримав у лівій руці якийсь темний предмет. Але незабаром вони переконалися, що це всього лише мобільний телефон, одночасно вийшли з машин, поправили ремені і придивилися до чоловіка ближче. Мортенссон відразу ж перебрав командування на себе:

— Це ви повідомили до служби порятунку про постріли?

Чоловік кивнув. Видно було, що він пережив велике потрясіння. Він курив, і рука з сигаретою тремтіла, коли він підносив її до рота.

— Як ваше ім’я?

— Мене звуть Мікаель Блумквіст. Тут в одній квартирі щойно хтось застрелив двох. Їх звуть Даґ Свенссон і Міа Берґман. Вони на третьому поверсі. Біля дверей зібралися кілька мешканців із сусідніх квартир.

— Боже! — вихопилось у жінки.

— А ви хто? — спитав Мортенссон.

— Мене звуть Анніка Джанніні.

— Ви живете тут?

— Ні, — відповів Мікаель Блумквіст. — Я домовився з убитими, що заїду до них. Це моя сестра, я обідав у неї в гостях, і вона хотіла відвезти мене додому.

— То ви стверджуєте, що двох застрелили. Ви бачили, як це трапилось?

— Ні, я знайшов їх убитими.

— Треба піднятись нагору і поглянути, — сказав Мортенссон.

— Стривайте, — зупинив його Мікаель. — За словами сусідів, вони почули постріли буквально перед моїм приходом. Я зателефонував до служби порятунку за хвилину після того, як увійшов. З того часу минуло менше п’яти хвилин. Це означає, що вбивця ще десь поблизу.

— Але ви не знаєте його прикмет?

— Ми нікого не бачили. Можливо, що хто-небудь із сусідів когось помітив.

Мортенссон зробив знак Маґнуссону, той узяв свій переговорний пристрій і почав неголосно доповідати в центральну службу. Комісар обернувся до Мікаеля:

— Відведіть нас куди потрібно.

Увійшовши до парадного, Мікаель зупинився і мовчки показав на підвальні сходи. Мортенссон нахилився і побачив там револьвер. Спустившись аж до нижнього майданчика, він перевірив підвальні двері і переконався, що вони замкнені.

— Ольссоне, зостанься і приглянь тут, — звелів Мортенссон.

Купка сусідів перед квартирою Даґа й Міа порідшала. Двоє пішли до себе додому, але старий у коричневому халаті все ще був на своєму посту. Побачивши поліцейських, він очевидячки відчув полегкість.

— Я туди нікого не впускав, — відзвітував він.

— Це дуже добре, — в один голос похвалили його Мікаель і Мортенссон.

— На сходах, здається, є криваві сліди, — зауважив поліцейський Маґнуссон.

Усі подивилися на відбитки черевиків. Мікаель поглянув на свої італійські мокасини.

— Очевидно, це мої сліди, — сказав він. — Я заходив до квартири. Там було дуже багато крові.

Мортенссон запитливо подивився на Мікаеля. Прочинивши двері за допомогою авторучки, він відзначив, що в передпокої також залишилися сліди.

— Праворуч! Даґ Свенссон у вітальні, а Міа Берґман у спальні.

Мортенссон швидко оглянув квартиру і вже за кілька хвилин вийшов. За допомогою переговорного пристрою він попросив прислати йому на допомогу криміналістів; тим часом прибула «швидка допомога». Закінчивши розмову, Мортенссон звернувся до медиків:

— Там двоє людей. Наскільки можу судити, їм уже не допоможеш. Хай хто-небудь з вас туди загляне, але по можливості постарається не затоптати слідів.

Щоб переконатися в тому, що медикам тут нема чого робити, не знадобилося багато часу. Черговий лікар «швидкої допомоги» зробив висновок, що тіла не потрібно доставляти до лікарні для реанімаційних заходів, позаяк тут навіть чудо не допомогло б. Мікаель раптом відчув жахливий напад нудоти і звернувся до Мортенссона:

— Я вийду. Мені потрібно на повітря.

— На жаль, я поки не можу вас відпустити.

— Не турбуйся, — сказав Мікаель. — Я тільки посиджу на вулиці.

— Покажіть, будь ласка, ваші документи.

Мікаель дістав гаманець і віддав його Мортенссону, а потім, не кажучи ні слова, повернувся, спустився вниз і сів на хіднику перед будинком, де його все ще чекала Анніка в товаристві поліцейського Ольссона. Анніка сіла перед ним навпочіпки:

— Мікке, що сталося?

— Двох людей, які мені дуже подобались, убито. Даґа Свенссона і Міа Берґман. Це його рукопис я хотів тобі показати.

Анніка Джанніні зрозуміла, що зараз не час чіплятися до Мікаеля з розпитами. Вона обняла його за плечі і залишилася сидіти з ним, дивлячись, як прибувають нові поліцейські машини. На протилежному боці вулиці вже зібралася купка цікавих до всього нічних перехожих. Мікаель мовчки дивився на них, а поліція тим часом встановлювала огорожу. Почалося розслідування вбивства.

Лише під ранок, на початку четвертої, Мікаель і Анніка нарешті покинули кримінальний розшук. Годину вони просиділи в машині Анніки перед будинком в Енскеді, чекаючи на чергового прокурора, який повинен був почати попереднє слідство. Потім обох, позаяк Мікаель був другом убитих і саме він виявив трупи і викликав поліцію, попросили проїхати з поліцейськими до Кунгсхольма,[51] щоб, як вони висловилися, допомогти слідству.

Там вони довго прождали, перш ніж їх нарешті допитала інспектор Аніта Нюберґ — особа з волоссям кольору стиглого жита, років двадцяти з вигляду.

«Схоже, я починаю старіти!» — подумав Мікаель.

До третьої години попівночі він устиг випити стільки філіжанок чорної кави, що почував себе вже абсолютно тверезим і хворим. Йому навіть довелося раптово перервати допит і бігти до вбиральні, де його вирвало. Перед очима в нього весь час так і стояло спотворене обличчя Міа Берґман. Перш ніж повернутися до кабінету, він випив кілька кухлів води і довго вмивався, намагаючись зібрати докупи думки, щоб детально відповісти на питання, які задавала йому Аніта Нюберґ.

— Чи були у Даґа Свенссона і Міа Берґман вороги?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Чи надходили їм які-небудь погрози?