Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон
Еріка чудово почувала себе в ролі головного редактора «Міленіуму». Завдяки цій роботі вона завоювала в журналістиці певний статус, який у душі сприймала швидше як успіх, що дістався їй не по заслузі. Вона була редактором, а не автором новин. Де була не її сфера, свій рівень як журналістки, здатної писати, вона вважала середнім. Зате в неї добре виходило вести розмови на радіо або на телебаченні, але в першу чергу вона була блискучим редактором. Крім того, їй взагалі подобалася поточна редакторська робота, яка входила до її обов’язків на посаді головного редактора «Міленіуму».
Проте пропозиція все ж таки спокушала Еріку не стільки високою оплатою, скільки тим, що ця посада зробить її однією з найсильніших фігур на медійному полі в цій країні. «Таку пропозицію можна отримати тільки раз у житті», — сказав їй віце-директор.
Десь біля «Ґранд-готелю» в Сальтшьобадені вона, на свій жаль, зрозуміла, що не зможе сказати «ні», і заздалегідь затремтіла від думки про те, як повідомить цю новину Мікаелю Блумквісту.
Як завжди, обід у родині Джанніні проходив в обстановці деякого хаосу. У Анніки, Мікаелевої сестри, було двоє дітей: тринадцятилітня Моніка і десятилітня Єнні. На піклуванні її чоловіка, Енріко Джанніні, начальника скандинавського відділення компанії, що розробляла біотехнології, був шістнадцятилітній Антоніо, його син від попереднього шлюбу. До решти гостей належали його мама Антонія і брат П’єтро, братова Ева-Лотта та їхні діти Петер і Нікола. Крім того, в тому ж кварталі жила Енрікова сестра, Марчелла. На обід була також запрошена Енрікова тіточка, Анджеліна, яку рідня вважала абсолютно божевільною чи, в усякому разі, неабиякою дивачкою, разом з її новим бойфрендом.
Тому рівень хаосу, що панував за чималеньким обіднім столом, був досить високий. Діалог вівся на гримучій суміші шведської та італійської мов, інколи всіма одночасно. Ситуація аж ніяк не легшала тому, що Анджеліна присвятила цей вечір обговоренню питання про те, чому Мікаель досі ще холостяк, супроводжуючи дискусію пропозицією відповідних кандидатур з числа дочок своїх численних знайомих. Кінець кінцем Мікаель заявив, що він би і радий одружитися, але, на жаль, його коханка вже заміжня. Від таких слів навіть Анджеліна на деякий час замовкла.
О пів на восьму вечора запищав Мікаелів мобільник. Він думав, що вимкнув телефон, і, покинувши співрозмовників, надовго застряг у передпокої, відкопуючи апарат у внутрішній кишені куртки, яку хтось закинув на полицю для капелюхів. Телефонував Даґ Свенссон.
— Я, здається, невчасно?
— Та ні, нічого. Я обідаю у сестри, і її родичі намагаються мене приперти до стінки. А що трапилось?
— Трапилися дві речі. Я намагався додзвонитися до Крістера Мальма, але він не відповідає.
— Сьогодні він у театрі зі своїм бойфрендом.
— От чорт! Ми з ним домовлялися зустрітися завтра вранці в редакції, щоб подивитися фотографії та ілюстрації для книги. Крістер обіцяв зайнятися ними на святах. Але Міа раптом вирішила з’їздити на Великдень до батьків у Даларну, щоб показати їм свою роботу. Тому завтра ми рано-вранці виїжджаємо.
— То їдьте.
— Мої фотографії всі на папері, і я не можу надіслати їх електронною поштою. Чи не можна сьогодні ввечері передати ці фотографії тобі?
— Гаразд… Але тільки слухай, я зараз у Леннерсті. Я побуду тут ще якийсь час, а потім повернуся в місто. Щоб потрапити в Енскед, мені треба буде зробити зовсім невеликий гак. Мені неважко заїхати до тебе по фотографії. Нічого, якщо я буду годині об одинадцятій?
Даґ Свенссон відповів, що це підійде.
— Є ще одна річ, яку я хотів сказати. Боюся, це тобі не сподобається.
— Валяй розповідай!
— У мене тут з’явилась одна заковика, яку я хотів би перевірити, перш ніж книжка піде у друк.
— Гаразд. І про що йдеться?
— Це — Зала. Пишеться через «зет».
— І що це за Зала?
— Це гангстер, напевне із Східної Європи, можливо, з Польщі. Я згадував про нього в нашому листуванні кілька тижнів тому.
— Вибач, не пам’ятаю.
— У матеріалах це ім’я виникає то тут, то там. Схоже, що всі його страшенно бояться і ніхто не хоче про нього нічого говорити.
— Он воно що…
— Кілька днів тому я знову наткнувся на нього. Мені здається, він зараз у Швеції, і його слід буде включити в список клієнтів у п'ятому розділі.
— Слухай, Даґу! Не можна ж додавати новий матеріал за три тижні до того, як відправляти книгу до друкарні.
— Розумію! Але це особливий випадок. Я тут розмовляв з одним поліцейським, який теж чув про Залу, і… Я думаю, варто присвятити кілька днів наступного тижня тому, щоб до нього докопатися.
— Навіщо? У тебе й так, здається, достатньо в тексті мерзотників.
— Але цей, схоже, особливо видатний мерзотник. Ніхто до пуття не знає, хто він такий. Чуття підказує мені, що в цьому варто було б розібратися.
— До чуття завжди треба прислухатися, — сказав Мікаель. — Але, чесно кажучи, ми вже не можемо відсовувати час здачі. З друкарнею укладено договір, і книжка має вийти одночасно з числом «Міленіуму».
— Розумію, — слабким голосом відповів Даґ Свенссон.
Міа Берґман щойно зварила свіжої кави і налила її в термос, коли в двері подзвонили. Була без кількох хвилин дев’ята. Даґ Свенссон стояв саме біля дверей і, гадаючи, що це Мікаель прийшов раніше обіцяного часу, відчинив, навіть не глянувши у вічко. Але замість Мікаеля він побачив перед собою мініатюрну дівчину, яка на перший погляд здалася йому зовсім дівчам.
— Мені потрібно бачити Даґа Свенссона і Міа Берґман, — сказала дівчина.
— Я — Даґ Свенссон.
— Мені потрібно з вами поговорити.
Даґ автоматично поглянув на годинник. Міа Берґман теж вийшла в передпокій і з цікавістю дивилася на гостю з-за плеча Даґа.
— Чи не запізно для візиту? — спитав Даґ.
Дівчина терпляче дивилася на нього і мовчала.
— Про що ти хотіла поговорити?
— Я хочу поговорити про книжку, яку ти збираєшся видати в «Міленіумі».
Даґ і Міа перезирнулися.
— Хто ти така?
— Мене теж цікавить ваша тема. Ви мене впустите чи ми будемо розмовляти просто на майданчику?
Даґ Свенссон секунду повагався. Звичайно, дівчина була йому зовсім незнайома, і час для відвідин вона вибрала дивний, але вона здалася йому досить невинною істотою, яку
