До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Це чудово, — захоплено мати. — Дід Ролан плакатиме від щастя. Ти ж його знаєш. Він обожнює свого молодого скрипаля-віртуоза, який подарував його інструментові друге життя на великій сцені. Вітаю у нашому домі, — нарешті привітно звернулася до дівчини.

Єлизавета сором’язливо усміхнулася, несміливо протягуючи руку на знак привітання.

За кілька хвилин усією сім’єю, окрім Марата, який досі був у від’їзді, сиділи за столом. Ліза помітно хвилювалася, що неабияк тішило Алана з Тимуром.

— Хочеш заміж за Мирона? — хитро усміхаючись, прямо запитав Алан, коли після вечері діти самі залишилися у вітальні біля каміну.

Лія піднялася у спальню, щоб телефоном поговорити з чоловіком.

Дівчина від несподіванки уся аж почервоніла. Звичку вдало жартувати з дівчатами, заставляючи їх покриватися щільним рум’янцем і ніяковіти, Алан успадкував від батька.

— Хочу, — тихо відповіла.

— Тоді мусиш сподобатися батькові. Це головне!

Перелякана гостя благально глянула на Мирона. Мовляв, що я тобі говорила?

— Не слухай їх, — заспокоїв хлопець. — Ми це вже обговорювали.

— Справді? — зрадів Алан, розуміючи, що давить на слабу точку.

— Це дійсно важливо, — непомітно підморгуючи молодшому братові, підтримав Тимур. — Без його дозволу у нашій сім’ї ніхто навіть не дихає.

— Мирон казав, що він суворий, але справедливий, — спробувала захиститися дівчина.

— Якщо не справиш на нього гарне враження — на друге можеш не розраховувати, — знов хитро примружив очі юний Алан.

— Головне — перше знайомство, — пояснив Тимур. — Поки він мовчить, треба встигнути розповісти про себе якомога більше: хто така, звідки, хто батьки…

— Ага! — перебив Мирон. — Ще аналіз крові, про всяк випадок, не забути показати, — суворо зиркнув на братів. — Піду, кави принесу, — подався на кухню.

— Даремно ти так, Мироне, — кинув йому услід Тимур. — Адже ліпше за нас батька знаєш. Краще б, як слід, дівчину підготував.

Єлизавета сиділа бліда й непорушна. Вона й так з острахом чекала дня, коли Рахімов повернеться додому. А тут ще й такі невтішні прогнози…

— Правда, є один спосіб точно йому сподобатись, — задумано промовив Алан, ніби кинув у глибоку яму рятівну мотузку.

— Який? — миттю ухопилася дівчина.

— Коли він з’явиться у дверях — обігнати Міру й кинутися йому на шию.

— Точно, — розреготався Тимур. — Допоки батько розбиратиметься, хто там висить — уже встигне тебе полюбити. Так ти йому точно сподобаєшся, — аж за живіт тримався, уявляючи цю картину.

— Спосіб перевірений на сто відсотків, — не стримуючи сміху, підтвердив Алан. — Уже дванадцять років працює беззаперечно. Спитай у Міри.

— У тебе милі брати, — нарешті не витримала Єлизавета, коли Мирон повернувся. — Уміють підтримати…

— Ага, вони, мов два опосуми зі старого мультфільму «Льодовиковий період». Дратують батька, а потім отримують на горіхи. Оце вже точно перевірено, — багатозначно глянув на хлопців, забираючи свою кохану. — Нещодавно тільки повернулися із заслання, а вже заробляють на наступне…

— Ну, ну… — все ще насміхаючись, кинули хлопці у слід закоханій парочці. — На вашому місці ми б не були такими спокійними.

Цього ранку в будинку було якось гамірно.

Стоячи на східцях, Єлизавета помітила, що у вітальні всі наче зайняті звичними справами, готуються до сніданку, накривають стіл, метушаться. Але якось напруженіше все робиться, відповідальніше, старанніше. Хатні помічниці все по кілька разів перевіряють, щось перепитують заклопотану Лію.

— Що відбувається? — поцікавилася у Міри, яка щойно вийшла зі своєї кімнати.

— Тато приїжджає, — весело кинула дівчинка, біжучи східцями донизу. — Зараз буде вдома.

Ліза відчула, як похололо всередині.

«Ось вона — мить істини…» — ненароком подумала.

— Ну що? — раптом почула зі спини.

Різко повернулася і зустрілася очі в очі з Аланом.

— Готова? — легко підморгуючи правим оком, хитро запитав, наче контрольний постріл у серце зробив.

— Не знаю, — щиро відповіла.

— Зверни увагу, не хвилюється тільки Міра. Вона знає — її спосіб зустрічати батька — найкращий, — посміхаючись, теж побіг донизу.

Нарешті все готово.

Усі зібралися, наче високого гостя очікують.

У двір заїхала Маратова машина.

Передні дверцята відчинив Максим.

— Водій? — налякалася Лія. — За життя не бачила, щоб Марат їздив з водієм. Він завжди сам сидить за кермом. Може щось сталося? — раптом запереживала. — Чому не може…

За кілька секунд з’явився Рахімов.

У його руках закрасувався шикарний букет символічних червоних троянд.

— Таточку-у! — зірвалася, мов на перегонах Міра, коли батько з’явився у дверях. Добігши, скочила й повисла у нього на шиї.

— Привіт, зірочко, — піднімаючи високо над головою квіти, обняв вільною рукою доньку.

Єлизавета мимоволі глянула на Алана.

Його багатозначний погляд так і говорив: «Ну що я тобі казав? Вважай, свій шанс на вдале знайомство ти вже втратила…»

— Це тобі, — простяг малесеньку коробочку з цінним подарунком для Міри.

Тоді підійшов до Лії.

— Вітаю, коханий, — розкрила руки для обіймів дружина. — З приїздом.

— Це для тебе, моя трояндочко, — ніжно цілуючи, подарував букет.

— Сину, — обняв Мирона й поплескав по плечах. — Радий бачити тебе вдома.

— Дякую, тату. Ми з нетерпінням чекали на тебе, — глянув на Єлизавету.

Рахімов перевів погляд на дівчину.

Усмішка з його обличчя повільно щезла.

Усі затамували подих в очікуванні першої реакції…

Але Марат мовчав, впритул розглядаючи обраницю свого сина.

— Мене звуть Єлизавета Руденко, — нарешті не витримала бідолашна й згадала слова Тимура: «поки він мовчить — треба встигнути якомога більше розповісти про себе». — Я — британка українського походження. Мої батьки — скрипалі. Виїхали в Англію ще до мого народження. Батько — Олександр Руденко грав колись у